З родоводу своєї родини, я дізналася, що на фронті були два мої прадідусі й один прапрадідусь. Збираючи інформацію про кожного з них, мені стало відомо, що мій прадідусь – Олександр Онуфрійович Козин був сержантом. На фронт його забрали майже на початку війни. Він був учасником бойових дій на Курській дузі, зокрема одну з нагород отримав за допомогу у взятті однієї з висот. На висоті німцями було обладнано дот із кулеметом, і тому бійці не могли штурмувати висоту. Мій дідусь разом з товаришами-бійцями вночі зуміли обійти і знешкодити кулеметника.
У 1944 році О. О. Козин був змушений повернутися додому через тяжке поранення осколком. Довгий час Олександр Онуфрійович лежав у госпіталі, але осколок так і не вдалося витягнути. З ним він залишився до кінця днів. Мій прадідусь Павло Махтейович Кулинич потрапив на фронт на початку війни. Пройшовши всю війну рядовий Павло Махтейович встиг побувати навіть на Кавказі. Лише в 1945 році, коли закінчилася війна, він повернувся додому поранений осколком та з перебитою рукою. Теж довгий час пробув у госпіталі й залишився інвалідом ІІ групи. Старший лейтенант Панас Федорович Мануйло воював довгий час і навіть дійшов до Берліна, як і Павло Махтейович. Під командуванням Панаса Федоровича була не одна дивізія.
Всі мої дідусі були удостоєні багатьма нагородами, у кожного були ордени, а у Панаса Федоровича навіть два. Кожен з них отримав по кілька нагород за відвагу і доблесть. Вони є моїми героями. Так, саме героями, бо якби не вони, то не було б і мене. Ці люди знали, що таке війна. Війна – це страх, великий труд на благо своїх дітей, а ще це холодні зимові дні. Спати вони могли лише тоді, коли припинялися бої, а таке бувало рідко. З розповідей своїх бабусь, я дізналася про все це, але таких історій мільйони. У кожної родини є свої герої. Тож давайте будемо берегти спогади про них, щоб війна більше не повторилася і не торкнулася нас та наших нащадків. Пам'ятайте про це!
