Минуле переплітається з сучасним та майбутнім, як стрічки у косах, повторюється знову і знову, все з новими, іншими подробицями. Війна – це завжди зло. Зло невблаганне, неминуче і трагічне. І неважливо, коли вона відбувається. Пам'ятаю сумні очі моєї бабусі, покоління якої називають «дітьми війни». Часто згадую розповіді про події, що їй переповідала її мама, моя прабабуся, Марія Данилівна Рева. Вона увесь свій вік тяжко працювала і винесла разом зі своїми однолітками тягар війни на своїх плечах. Найбільше врізалася у пам’ять одна історія про те, як неймовірний випадок врятував прабабусі життя.
Коли наша Семенівка була окупована фашистами, у хату моєї прабабусі були поселені два німці. І все відбувалося, як у споконвічній суперечці між Добром і Злом. Один з них, на ймення Фріц, добре розумів українську мову, але ніхто про це не знав. Не знала про це і прабабуся, яка на той час була 20-річною дівчиною. Якось, у присутності незваних «квартирантів» вона вилаяла Гітлера, смачно так, на українській мові. Так, до речі, часто, за її розповідями, розважалися молоді люди села. Вони не мали змоги по-іншому виказати своє ставлення до ворогів і часто, користуючись незнанням німцями мови, у їх присутності лаялися на них і говорили все, що думали і відчували. Хоч так отримували насолоду від самого словесного приниження ворога. Бо ненависть народна вже виплескувалась з чаші людського терпіння. Так само вчинила і моя прабабуся... Та, не очікувала, що її слова будуть зрозумілими фашисту. Він, брязнувши затвором, вихопив свій «Вальтер» і приставив їй холодне дуло до живота.
...Перед очима молодої дівчини враз промайнуло все її недовге життя. Розкуркулення родини, мандри по чужих людях, найми, тяжка робота у ланці від зорі до зорі, і, нарешті, чорна окупація. Вже подумки попрощавшись зі світом, бабуся чекала на біль і смерть. Та ось з лежанки схопився другий німець-«квартирант» і щось по-німецькому довго говорив Фріцу. Увесь цей час прабабуся відчувала нелюдський страх, її різало смертельним холодом дуло фріцового пістолета... Слова німця змусили фашиста опустити руку зі зброєю.
...Бабуся після того стала напівсивою ... у 20 років... А той, «добрий» ворог, який став рятівником, потім мовчки показував фото своєї доньки, яка дивним чином була схожа на мою бабусю...
Віна – це зло. Вона робить нелюдів з людей, з квітучих міст і сіл – руїни. Душі випалює вогнем агресії, розпачу і цинізму. І лише найсильніші і найгуманніші можуть знайти в собі сили не згубити людських рис. Любов і розум можуть врятувати оцю трагічну руїну. Та ніде не дінеться сивина з молодого волосся. Війни бувають різними. Та, якими б вони не були, вони нестимуть лише зло і сиве волосся на юних головах. Нехай сивими будуть тільки ранкові мирні роси свіжими літніми світанками.
