b_385_225_16777215_00_images_news_2016_semenivschyna_06_kiz_v.jpg

75 років тому, 22 червня 1941 року, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Вона була неймовірно жорстокою, у ході якої знищувалися не тільки люди, знищувалися цілі країни і народи. Подвиг ветеранів, тих, хто з перших і до останніх днів війни став на захист рідної землі від ненависного ворога, нічим виміряти і нічим оплатити. Кожен із них – це невмируще джерело мужності і мудрості, героїзму, відваги, найвищого патріотизму. І кожен гідний всенародної поваги. Усі вони з переможного травня 1945 року. Навіки житимуть у наших серцях і серцях прийдешніх поколінь, адже пам’ять нетлінна, не підвладна часу і забуттю. Ніщо не забуто і ніхто не забутий.

Із хвилюванням я перегортаю пожовклі від часу папери, документи, фотографії, листи, спогади із сімейного архіву Кізів, Василя Дмитровича – Героя Радянського Союзу і Ольги Михайлівни – сержанта, учасниці бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Архів, як найдорожчий скарб, бережуть їхня донька Галина Василівна і зять Володимир Миколайович Приходьки, обоє родом із Семенівки, колишні однокласники Семенівської середньої школи №1, які усі роки навчання сиділи за однією партою і по життю крокують разом. Доля закидала їх на цілих 12 років у багато країн світу, адже полковник Приходько після закінчення військових училища і академії усе своє трудове життя перебував на дипломатичній роботі, працював військовим аташе. Після служби подружжя Приходьків повернулось із закордоння і вже 10 років проживають у Семенівці, найріднішому куточку на Землі, де їхнє рідне гніздо, звідки почався шлях у велике життя. Проживають Галина і Володимир у будинку, збудованому Василем Дмитровичем і Ольгою Михайлівною. Недалеко знаходиться і родинна хата та дворище, де пройшло дитинство Володимира і де проживає нині його матуся, Галина Іванівна Приходько.

У сімейному архіві я знайшов багато цікавих фактів із життя знаних людей, про яких хочу розповісти широкому загалу читачів районного часопису.

Ще перед війною Василь Кізь твердо вирішив обрати професію авіатора. В авіаційному училищі штурманів його вчителями були люди, фанатично закохані в небо, а начальником училища був тоді Красовський, пізніше маршал авіації. Воювати Василеві довелося в авіаполку, яким командував легендарний льотчик Олександр Якович Летючий, який на ворожій території не побоявся приземлитися і забрати пораненого командира, доки третій пілот прикривав їх від ворога вогнем кулеметів. Бойовий шлях молодшого лейтенанта, штурмана Василя Дмитровича Кізя розпочався у січні 1941 року на Південно-західному і ІІІ Українському фронтах, 734-го авіаційного полку нічних бомбардувальників ІІ Повітряної Армії. Із перших днів війни розпочалася боротьба за панування в повітрі. Жорстокі щоденні бої в небі над Сталінградом, Орлом, Брянськом, Москвою, Воронежем, бої за Україну, у небі Молдови, Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Німеччини.

У морозну ніч 1942 року при виконанні бомбового завдання при світлі прожекторів 17 зенітних установок фашистів вели безперервний вогонь по ланці нічних бомбардувальників. Льотчика було вбито осколком снаряда, що розірвався поруч із літаком, штурмана Кізя контузило. Перемагаючи нестерпний біль, Василь Дмитрович зумів виконати поставлене завдання – скинути бомби на військові об’єкти ворога і посадити літак на свій аеродром.

У кінці 1942 року авіаполк отримав завдання знищити переправу через річку Дон. Осколки снарядів зрешетили кабіну і крила літака, тяжко поранили пілота. Василь Дмитрович, приглушивши мотор, кинув літак униз і з висоти 200 метрів прицільним вогнем знищив переправу і два ворожі автомобілі з боєприпасами. До жовтня 1943 року штурман ланки 97-го гвардійського полку нічних бомбардувальників В. Д. Кізь зробив 640 бойових вильотів, підірвав 27 складів із боєприпасами, пальним, знищив 7 дзотів і спостережних пунктів, 168 будинків і різних споруд у місцях скупчення живої сили і техніки ворога, 24 автомобілі з військами противника і вантажем, 4 літаки на аеродромах фашистів.

У його нагородному листі є такі слова: «Гідний найвищої урядової нагороди – звання Героя Радянського Союзу». Лист підписаний командуючим військами 3-го Українського фронту, маршалом Радянського Союзу Р. Я. Малиновським. Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 квітня 1944 року В. Д. Кізю присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна та Золотої Зірки. Він мав 33 подяки Верховного Головнокомандувача. Серед нагород – ордени Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки.

Війна тривала. Майор Кізь зробив ще понад 200 бойових вильотів. Командуванням були зібрані всі відповідні документи про присвоєння Василю Дмитровичу за мужність і героїзм другої Зірки Героя Радянського Союзу. Але документи не дійшли за призначенням, їх було загублено в полум’ї війни. В одному з бойових вильотів літак було підбито. Довелося стрибати з парашутом із палаючого літака в темряву ночі. При приземленні отримав перелом ноги, сильне обмороження тіла. Відкрився туберкульоз легенів, і в 1946 році Василя Дмитровича було комісовано.

Переможну весну 1945 року він зустрів у Австрії. Звідти його викликали для участі в параді Перемоги на Красній площі в Москві. У 1948 році Василь Дмитрович і Ольга Михайлівна познайомилися, коли навчалися у дворічній Вищій партійній школі, і після її закінчення одержали направлення вже як молоде подружжя в Семенівський район. До речі, В. Д. Кізь родом із села Попівка Карлівського району, що на Полтавщині. Він 10 років очолював у нашому районі правління одного з кращих господарств – колгоспу ім. Чапаєва, довгий час працював директором Веселоподільського хлібоприймального підприємства, начальником відділу соціального забезпечення і, перебуваючи вже на пенсії, очолював районне товариство кролівників-любителів. 48 років безвиїзно прожив у Семенівці. За доблесну працю в мирний час був нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани».

b_385_225_16777215_00_images_news_2016_semenivschyna_06_kiz_o.jpgОльга Михайлівна Кізь народилася в м. Ізюм Харківської області. У ніч із 21 на 22 червня 1941 року в її рідній школі відшумів незабутній випускний бал. Зустріч сходу сонця, мрії, надії, плани... А коли повернулася додому, почула страшне слово – «Війна». Звістка приголомшила вчорашніх випускників. Усім класом пішли вони до військкомату. Юнакам вручили повістки, а дівчатам сказали: «Почекайте!»

Ольга поїхала до міста Тбілісі, вступила до педагогічного інституту. Уважно стежила за повідомленнями з фронту, а вони були невтішними. Зрідка отримувала листи з дому. Звістки, жахливіші одна від одної, обпікали, ранили серце. Старший брат Микола загинув, героїчно захищаючи Брестську фортецю, убитий і батько, а молодші сестра і брат вивезені до Німеччини. Тож рішення було однозначним – разом з іншими студентами іти на фронт. Невдовзі дівчина стала воїном 415-го зенітно-артилерійського полку зони ППО, наполегливо оволодівала азами воєнної науки.

Зенітна батарея зайняла бойову позицію в горах Кавказу. Завданням було не пропустити ворожих літаків до важливих промислових об’єктів, підприємств, населених пунктів Грузії. Фашисти ж рвалися до Тбілісі, щоб нанести удари по студентському містечку, де розмістилися госпіталі. Нальоти були дуже частими. Уміло робили свою справу дівчата-навідниці, прожектористи. Під час одного з нальотів Ольгу контузило, було вбито сержанта Філіна, який доставляв снаряди, тяжко поранено подругу Віру. Дуже тяжко було втрачати друзів.

Після лікування в госпіталі Ольгу направили у 864-й окремий батальйон зв’язку Закавказького фронту. Була телефоністкою на комутаторі, водночас оволодівала навичками роботи радиста, телеграфіста – у будь-яку хвилину ці знання могли знадобитися. Із дівчат батальйону та інших частин сформувався 73-ій полк зв’язку, який терміново було відправлено на Схід. Щасливий день Перемоги – 9 Травня наздогнав їх поблизу Хабаровська. Але на Ольгу і її бойових побратимів ще чекали випробування у війні з імперіалістичною Японією. Довелося служити командиром відділення зв’язку. За зразкове виконання завдання командування сержант Ольга Стовба (дівоче прізвище) була нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, багатьма медалями, серед яких «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією», «За бойові заслуги» (на фото Ольга Михайлівна після нагородження біля розгорнутого прапора полку).

Демобілізувалась у січні 1946 року. У теплушках поверталися додому. А дому не було. Але треба було жити. По приїзду після навчання на постійне місце в Семенівку Ольга Михайлівна Кізь довго працювала секретарем РК КПУ, 20 років була директором Семенівської середньої школи №2. Вона ветеран освітянської ниви.

У дусі патріотизму, великої шани і поваги до ветеранів, учасників Великої Вітчизняної війни, нашого героїчного минулого і тих, хто відвойовував Перемогу над фашизмом, Василь Дмитрович і Ольга Михайлівна виростили і виховали двох дітей. Дочка Галина і зять Володимир передали ці великі і світлі почуття у спадок своїм донькам Вікторії і Наталії, а ті в свою чергу, як священну пам’ять і заповіт передають сьогодні своїм синам. Свідченням цього є фото, вміщене в Інтернеті на сторінці Приходьків, де 7-річний онук Андрійко у військовій формі часів Великої Вітчизняної війни взяв участь у ході пам’яті ветеранів, учасників Великої Вітчизняної війни, несучи гордо фотографії свого прадіда, Героя Радянського Союзу Василя Дмитровича Кізя і прабабусі, учасника бойових дій, командира відділення зв’язківців, сержанта Ольги Михайлівни, віддаючи їм данину пам’яті, любові і шани. Адже саме пам’ять – це нічим не замінний хліб насущний сьогоднішній, без якого наші діти, онуки, правнуки і праправнуки виростуть слабкими незнайками, неспроможними гідно, мужньо зустріти майбутнє.

Валерій ЗІНЧЕНКО

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна