Зі слів моєї прабабусі, яка розповідала моїй мамі, дідуся та прадідуся Петра Гавриловича, то було не життя, а просто жахіття. На превеликий жаль, моя прабабуся вже померла, а прадід Петро Гаврилович мені розповідав, що сам згадував, а що зі слів своєї матері. Він народився 26 вересня 1938 року, ще в нього була старша сестра. Жили вони в Закарпатській області. На початок війни йому було мало років. Коли оголосили тривогу він не пам’ятає, бо був ще малий. Але зі слів своєї сестри і мами він розповів: «Було це наприкінці червня 1941 року. Мама дуже злякалась взяла мене і сестру побігла швиденько до погреба. Залишивши нас за діжкою, вибігла прихопити теплі речі і щось поїсти. Мого батька вже приблизно через годину забрали на фронт». Не знаю, чи то сльози радості, що ми живемо в мирі, чи то сльози жахливих спогадів з життя його родини.
Ще його мама розповідала, що просиділи в погребі майже тиждень. Було дуже страшно.Вони з сестрою майже постійно плакали. Особливо, коли лунали вибухи. Через те, що він малим був, не може розповісти багато подробиць. Але війна в нього забрала не тільки батьків, а й дідів, дядьків. Ця війна була найжахливішою складовою частиною у другій світовій війні, вирішувалася доля не лише народів Радянського Союзу, всієї Європи, а й всього світу.
У Велику Вітчизняну війну загинуло понад 30 млн. осіб, майже 10 млн. із них українців, 5,5 млн військовополонених загинули у німецьких концтаборах, померли від холоду, голоду і катувань. День Перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні був і залишається одним із найбільш шанованих свят у країнах колишнього Радянського Союзу.
