Катерина Підгорна, 9-А клас, Семенівський НВК №1:
На дворі 1941 рік, люди мирно збираються на роботу, відводять дітей у дитячий садок та школи. Погода сонячна по вулицях проходять натовпи людей, що заклопотані своїми справами та турботами. Та раптом селом чути крики, плач та сльози… По радіо повідомляють про надзвичайний стан, війна дійшла і сюди, в село Вільне… Через декілька хвилин всі бігали по околиці не розуміючи, що робити, ніби мурахи, коли хтось розворушив палицею їх домівки. Минуло три дні, всі хто міг втекти давно поїхали якомога швидше, навіть не думаючи про інших. Вночі роздалися перші вистріли та крики про допомогу, та рятувати цих людей ніхто не кидався, бо ж боялися за власне життя.
Війна залишила рубець в душі кожного, хто навіть краєм ока бачив ті страшні події. «Німецька армія не щадила нікого: ні малих, ані старих. Пам’ятаю, приїхали наші партизани на машині військовій, щоб живих рятувати. Ми всіх жінок відправили, а самі залишилися, так молоді вони ще, все життя попереду. Та півдоби не пройшло, як ми дізналися, що то німці переодягнені були і всіх, кого забрали, в Дніпрі потопили», – розповів мій прадід. «Усе те, що я в перші хвилини війни на фронті побачив, до сих пір видиться: один безголовий впав, а інший нутром назовні повзе, як згадую, так коліна трясуться. Добре,що я лише рік там тинявся, мені м’язи на нозі відірвали як бомбу кидали, потім у госпіталь доправили.
«Головне, що ви живі діду», – говорю я. «Я то живий, а брата там і вбили. Весь рік майже пліч-о-пліч долали великі кілометрів, та так ні разу не побачились». «Жаль мені Вас, Важко мабуть без нього, адже разом виросли». «Що важко, то важко, Катрусю, та головне зараз, що хоч хтось повернувся, та те, що батьки впізнали». Ви в мене діду справжній воїн!..
