Анастасія Новохатько, 9-А клас, Семенівський НВК №1:
Жорстока війна окропила нашу землю кривавими слізьми, пролетіла над нею чорним круком і залишила за собою голосний плач матерів. Ніхто не міг сховатися від бурі, але знайшлися ті, що змогли вистояти під нещадними пострілами долі. Серед них був і чесний солдат, мовчазний і дещо дивний, що не захотів звертати з обраного шляху. Колеса яких лишень автомобілів під вправним його керівництвом не прокладали степові дороги війни! Микола Данилович Сербін не любив багато теревенити, адже весь час вслухувався у механічну музику, що часто не давала заснути довгими ночами, нагадувала про те, що потрібно довезти вантаж,допомогти товаришам, які занепали духом.
«Спочатку – борг, а потім – сон», – думав чоловік, дивлячись на тремтливі зорі в темно-синій глибині неба, адже цим принципом керувався і раніше, в мирні часи. Можливо, так без пригод проїздив наш герой ці воєнні роки, та сталося одного разу лихо зірвалася ворожа граната, від якої не встиг відбігти …Опам’ятався лише через деякий час, і злякав його навіть не страшенний біль, а та неприємна сучасність, схожа на німе кіно, в якій опинився. Тепер Микола взопалі рідко розмовляв. Лише частіше став дивитися на зорі, вчуватися в розриви. А в думках настирливо проносилося: «Я шукав тиші – ось і знайшов її». Живий! Живий! Повернувся – чулися радісні вигуки біля хати. А за хвірткою непорушно стояв дід Микола, обвішаний численними медалями. На обличчі сяяла усмішка, та в очах був сум. Усі весело щебетали, не розуміючи, що він їх ніколи не почує…
Прадідусю! Жаль, що ти не встиг дожити до мого народження, рано відійшовши за межу буття. Та в серці завжди палатиме твій незгасний образ героя. Спасибі тобі прадідусю.
