В. Хоменко, 9-А клас, Семенівський НВК №1:
Деякі моменти нашого життя не хочеться згадувати, деякі рани нашого серця хочеться запам’ятати, але шрами все-одно нагадують про страшну чорну подію – війну, яка забрала величезну кількість людей та розкидала рідних по всьому світові. Такий відбиток залишився і в моєї прабабусі, яка із сумом та зі сльозами на очах згадує ті жахливі відголоски війни.
Як розповідає прабабуся, це сталося восени. Раніше вона, її мама та ще двоє братів і троє сестер жили у Наддніпрянщині. Їхня мама вийшла з хати, щоб знайти їм щось по поїсти. А тим часом діти всі гуртом бавились у хаті, бо на вулиці було вже холодно, а теплого одягу на всіх не вистачало. Аж раптом почули страшенний гул, крики людей. Моя прабабуся та її сестра були найстарші, їм було аж по 6 років. Вони схопили менших і в хаті збилися у маленькому кутку. Адже кудись тікати не було сенсу. Адже на вулиці пиляка стояла стовпом. Вони чули всі ці вибухи, звуки літаків, які бездушно бомбили їхнє село. Аж прямо у їхню хату, але чудом в інший куток будинку. Чи-то так долею було написано, чи то дійсно якесь чудо відбулося, але вони врятувались. Після закінчення бомбування на селі, в сльозах підбігла їхня мати до хати, яка вже боялась, що її дітей немає серед живих. А вони по одному почали виходити зі зруйнованого будинку. Вмить всіх схопила й почала кожного обціловувати. Потім вони всі почали тікати в інші області, де було більш спокійніше. Бігли якимись степами, луками, іноді просились переночувати у людей. Всі люди, в кого вони ночували, ніколи не відпускали без сніданку, завжди давали з собою харчі. І так добрались аж до нашого Семенівського району.
Звичайно це тільки одне серце із раною, поділилося своїм болем, а скільки ще їх на цьому світі, ніхто не знає. Хто, як не ці люди знають ціну за мирне небо над головою.
