Ірина Кондратьєва, 9-Б клас, Семенівський НВК №1:
Війна… Від одного лиш слова завмирає серце. А скільки смертей вона принесла, скільки міст та сіл зруйнувала, а скільки гірких спогадів залишила у серцях наших бабусь та дідусів. Вона обернула мирне та спокійне життя людей на пекло. Війне не оминула і мою родину. Другу Світову війну моя бабуся Євдокія, по татовій лінії ще молодою. Багато разів я слухала її розповіді, і кожний раз як у перше. Їй доводилося воювати і рятувати поранених солдатів. Бабуся розповідала про ту страшну картину, яку вона бачила кожного дня. «Німці не жаліли нікого, ні дітей, ні дорослих…»
День у день Євдокія рятувала воїнів. Десятки, сотні солдат періодично опинялися в госпіталі: хто з рукою відірваною, хто з ногою пораненою. І моя бабуся з усіх сил намагалася їх рятувати. Часто, за її спогадами, і самій доводилось брати в руки автомат. Гуркіт гармат, постріли, бомбардування, все це відбувалося цілодобово. Але це ще було не найгіршим. Бабуся розповідала, як одного дня до них долинула звістка, що фашисти збираються бомбардувати госпіталь. Вона для них була фатальною, адже не розуміли, що робити зі стількома пораненими солдатами. Їхній загін почав негайно виводити поранених, рятувати всіх людей… Почалося бомбардування. Ризикуючи життям, моя бабуся рятувала всіх, кого могла. Через лічені хвилини госпіталь було знищено. «Більшість воїнів було врятовано, але не всі…», – з гіркотою згадувала моя бабуся. Ці дні, коли рятували хворих, були найтяжчими, адже з одного боку – поле битви, а з іншого десятки поранених. Моя бабуся і крізь це пройшла.
Ще багато чого розповідала… «8 травня ми оточили німецькі загони та «погнали» їх аж до Берліну, а 9 травня настала довгоочікувана перемога!» Цю історію я слухала б і слухала, адже коли я її чую, мене сповнює почуття гордості, що в мене така бабуся. Нажаль вона вже померла, але спогад про неї та її подвиги залишаються у моєму серці. І я вважаю, що ми повинні цінувати та пам’ятати тих, хто воює зараз заради миру на нашій Батьківщині.
