Ольга Антоненко, 9-А клас, Семенівський НВК №1:

Пам’ять… Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій. Пам’ять… вона втілюється не тільки в бронзі, мармурові, граніті, вона живе у душах людей, спогадах про ті далекі, але до болю тривожні роки війни. Війна. Таке страшне, жахливе слово. Минули десятиліття від того часу, як стихли бої Великої Вітчизняної війни на нашій землі. Це була найстрашніша війна століття. Війна… Стільки вона наробила горя, скільки життів забрала, скільки страждань змусила винести? Але наші люди, наші ветерани, наші воїни – все подолали, все стерпіли. Та ця війна залишила великий слід в історії нашої країни, пам’яті кожної людини. У всіх родинах пам’ять про цю війну буде жити вічно, адже у кожній із них чи прадідусь, чи прабабуся, брали в ній участь.

Моя прабабуся, Редька Марія Григорівна, також була учасником війни. 10 квітня 1942 року була насильно вивезена з території України в Німеччину. І прибула в місто Вільгельмсгафен в табір «Маринзіль Остарбайтер» Спочатку працювала на швейній фабриці, а після того, як приміщення розбомбили почала працювати кухаркою у таборі. Пізніше була направлена у військовий госпіталь. У травні 1945 року, була звільнена з полону радянською армією і прибула на батьківщину, в Україну.

Війна – це подія, про яку можна говорити багато, але водночас її хочеться забути. Віна – це мільйони людських жертв, слізні спогади наших прадідів та дідів, які були свідками тієї жахливої події, коли під уламками гранат та свистам куль захищали свою батьківщину. Ніхто не забутий, ніщо не забуте!

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!