b_385_225_16777215_00_images_news_2016_semenivschyna_10_rybalko.jpg

Вражаюча розповідь Миколи Костенка в одному з попередніх номерів «Вісника Семенівщини» надихнула мене на продовження теми про стежки наших предків. Звісно, моя розповідь не така масштабна і стосується вона, так би мовити, однієї стежини. При вході до Веселоподільського цукрозаводу до сьогодні зберігається лозунг: «Робота заводу – твоє життя». Дійсно, це споруда, а точніше робота, яка кипіла в ній і навколо неї, була своєрідним «центром всесвіту».

Навкруги цукрозаводу блискавично виростали домівки, спочатку приватні, а потім могутні багатоповерхівки, які перетворилися у ціле поселення, що сьогодні зветься мікрорайон цукрозаводу. Тоді навіть працювати на заводі було престижно. І працювали, як правило, цілими сім’ями. Тому, мабуть, моя історія для когось буде знайомою.

Не є виключенням і моя родина, з якої найбільших успіхів на Веселоподільському цукрозаводі досяг мій прадідусь Павло Якович Шабаль. Народився він 1907 року у селі Хотінь, що за 20 км від міста Суми. Батьки все життя займалися сільським господарством на своїх 4 десятинах землі. Незважаючи на те, що сім’я бідувала, вона була великою – у Павла Яковича було ще три брата і сестра. Щоб якось впоратися зі складним становищем, старший брат восени 1922 року вступив до Сумської ремісничої школи навчатися на слюсаря. У 1924 році почав працювати помічником слюсаря на Низівському цукрозаводі, а в 1926 році – на Кияницькому цукрозаводі, що на Сумщині. Це була справжня промислова революція, заводи виростали один за одним. От і мій прадід брав участь у будівництві: з весни 1928 року – заводу «Колективіст» (Курська обл.), а з весни 1929 року – заводу імені Сталіна, на якому залишився працювати до 1940 року, дослужившись до замісника головного механіка. А вже наступним кар’єрним щаблем П. Я. Шабаля була посада головного механіка Веселоподільського цукрозаводу, куди його було переведено Полтавським цукробурякотрестом. Працював до 11 вересня 1941 року, бо сюди вже підступали німецькі окупанти.

Веселоподільський цукровий завод виріс під час хвилі стрімкого росту цукрової промисловості, за переказами старожилів, на пшеничному полі. Після реконструкції, із середини 1930-х років, він входив у четвірку найбільших та сучасних цукроварень, серед яких, крім нашого, були Куп’янський (Харківщина), Гніванський (Вінничина) та Лохвицький (при чому, найбільший у СРСР та Європі на той час). У їхньому спорудженні використано найновіші технологічні досягнення цукрового виробництва, зокрема, механізовано до 70% робіт.

Саме на Лохвицькому заводі працював Павло Якович після служби артилерійським майстром у лавах Радянської Армії по закінченню Другої світової війни. А в травні 1946 року поновився на посаді головного механіка на нашій місцевій цукроварні, яку, до слова, окупанти не зруйнували. Цікавий факт: під час окупації німці перетворили завод на концентраційний табір, де тримали чоловіків, а жінки під приводом наречених, визволяли їх із полону. Чимало сімейних пар створилося після цього.

Тут, у Семенівці, мій прадід і пустив коріння, створивши таку ж велику сім’ю. У Павла Яковича та його дружини Анни Михайлівни, котра родом із Курської області, було п’ятеро дітей – Борис, Микола, Тамара, Катерина та моя бабуся Світлана. Світлана Павлівна була прикладом того, що цукрозавод може стати для людини другим життям. Саме на Веселоподільський цукровий завод пішла вона працювати у 17 років, одразу ж по закінченню школи. І тут пропрацювала все життя, і саме тут зустріла своє кохання – турбініста Миколу Кузьмича Тютюнника. До речі, Микола Кузьмич також почав працювати на заводі із 17 років, але з невеликими перервами.

b_385_225_16777215_00_images_news_2016_semenivschyna_10_shabal.jpgПавло Якович Шабаль (на фото) пройшов трудовий шлях від слюсаря, механіка до головного інженера, і, навіть, побував у кріслі очільника Веселоподільського цукрозаводу. На жаль, через високу відповідальність не довго був директором, адже флагман цукроваріння мав неабияку дисципліну виробництва. Тут не пробачали навіть найменшу провину, тому директори змінювалися один за одним. Не стояло на місці технічне забезпечення, й інколи воно «переганяло» освіту робітників заводу. Зростала кількість сировини. Як згадують старожили, бурякові кагати виростали по всій території мікрорайону і їхня переробка могла тривати аж до весни.

А що ж сьогодні? Затихли турбіни, не димлять більше заводські труби. Про існування колись флагмана
вітчизняного цукрового виробництва нагадує хіба що напис. І все йде до того, з чого починалося – повернення до пшеничного поля на цьому місці (у кращому випадку)...

Михайло ПОГРІБНИЙ,
«Вісник Семенівщини» №41 від 21 жовтня 2016 року

P. S. Дякую за спогади ветеранам праці цукрозаводу – Катерині Іванівні Прохоренко (стаж 51 рік), Галині Григорівні Бербизі (стаж 44 роки), Федору Дмитровичу Черненку (стаж близько 40 років), Любові Василівні Корнієнко (стаж близько 40 років).

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!

Комментарии  

# принцеска 30.10.2016 20:08
Дуже гарно написано. Цікава стаття. Видно,що ви любили прадідуся. Та ще й болієте за завод :-|
# elpog 30.10.2016 20:35
Дуже цікаво і гарно навіть повернули до спогадів про ті часи як гул труби сповіщав про начало зміни і кінець іі люди спішили на роботу і в рідні домівки була всим робота і стабільна зарплата дуже шкода.......

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна