Дорогий читачу, а ти знаєш, що таке гримак? Ні? Ну то слухай.
«Гримак» (З оповідання Степана Коська «Служниця Марфуша»)
– Зараз усі мерзлякуватими поставали. – Баба перекладає бідончик із молоком в іншу руку. – Он ми колись... та й зими хіба ж такі були! Від морозу аж тини тріщали! Летиш, бува, з ковзанки на гримаку – аж сльози на ходу замерзають. Ти знаєш, що таке гримак? Ні? От бачиш? Це таке, як миска, зроблене з коров’ячого кізячка на морозі. Робиш у снігу, під вечір, неглибоку виїмку, викладаєш її свіжим коров’ячим кізяком, і виходить тобі на ранок гримак. А що робити? Бідність кругом, санчат нема, а кататись хочеться. Летиш собі з гори – гримак гримить, вітер у вухах, мов у бовдурі, гуде: у-у-у-у!.. а штанів тоді ні в котрої з дівчат не було... Це зараз...
Казкові ковзани «снігурі»
У роки мого дитинства бути власником таких ковзанів було великим щастям. Це вже згодом з’явилися солідні ковзани з ботиками. Те взуття було з високими халявками, зашнуроване міцними шнурками... «Снігурі», більш прості, доступні й розповсюджені, мали багато моїх однолітків. Ковзани прив’язувалися до взуття суровими нитками або дротом. У ці зав’язки просовувався міцний кілочок, який закручувався, щільно притискаючи валянки (повстяки), в які взувалися діти, до «снігурів».
Проснувшись уранці, кожен із дітлахів хотів першим від своїх братів-сестер вихопити ковзани та бігти на сільський каток, розчищений на колгоспному ставу. А там уже виписувала піруети сільська дітвора. Старші хлопці, розбившись на команди, різались у хокей. Малишня, взута в ковзани, інколи під наглядом дорослих, робила перші нерішучі кроки на слизькій поверхні водойми. «Шпана, розбіжись», – гукали старші, коли їм треба було забрати шайбу, яка вилетіла за межі хокейного поля.
Із-під «снігурів», хвацько прилаштованих до дідових битих валянків, цвіркав зрізаний сліпучо-білий, як цукор, лід. Розпарений від активної гри пацан, обпираючись на ключку, зроблену з верболозу, пролітав між безпорадною дітворою забирати імпровізовану шайбу. Шайба виготовлялася просто: відрізалася зовсім невеличка цурочка від товстенького дрючка – і шайба готова.
Дехто з гравців у хокей були без ковзанів. Але тоді команди ділилися таким чином: на кожного з «снігурами» – двоє піших гравця. Хокейні баталії продовжувалися цілий день. Коли шайбу в темряві вже не було видно, дітвора розходилася по домівках. Молодь рідко хворіла, всі були здорові, щасливі і загартовані.
Олександр КОСЬКО
