Спортивну славу нашого рідного краю увіковічили чимало відомих імен.
Беручи до увагу такі дисципліни, як футбол і його різновид футзал, про який піде мова нижче, маємо на спортивному олімпі «героя Бухареста», нападаючого «Ворскли» Олега Баранніка, а також екс-гравчиню полтавської «ПЗМС» Владиславу Гайдук та колишню учасницю національної збірної Валентину Котик, котра й дотепер в строю в якості тренера чемпіона України, харківської ЖФК «Житлобуд-1».
Сьогодні ж я хочу продовжити ряд видатних футбольних імен, які прославляють наш край, та познайомити читачів зі ще одною представницею жіночого футболу. Тож знайомтесь: польова футзальних команд «Ніка» (2011-2014) та «Тесла» (2015-2020) Альона Шевела.
Народилася Альона Сергіївна Шевела 31 жовтня 1996 року в с-щі Семенівка. Закінчила Семенівський НВК № 1 ім. М. М. Хорунжого та Харківський національний університет ім. О. М. Бекетова. Майстер спорту України.
– Розкажи про своє знайомство зі спортом і, зокрема, футзалом.
– Уперше я пізнала такий вид спорту, як футбол, ще в шкільні роки. Саме футбол, а не футзал, адже в нашому селищі немає умов (є міні-футбольний майданчик, але це далеко не те). У той час тренер Вадим Миколайович Зінченко вів шкільну секцію. Захищала честь району в обласних змаганнях.
– Як же вдалося торувати шлях у професійний спорт? Твій талант помітили?
– Так, трапилося це під час виступів на обласних змаганнях. Ще в 7 класі отримала запрошення на навчання до Полтавської спеціалізованої школи-інтернату спортивного профілю, яка є базовою у підготовці гравців до відомої команди «Ніка» – багаторазового чемпіона і володаря Кубка України (зараз носить назву на честь спонсора – Полтавського заводу медичного скла). На жаль, батьки тоді побоялися мого від’їзду у місто, але через рік здалися. І недарма!
– І що, відразу професійний футзал і вища ліга?
– Звісно, ні! Перейшовши з 8 класу на навчання в Полтаву та потрапивши в команду, я, напевно, років три просиділа на лавці, але досвід був колосальний. Мені пощастило тренуватися під орудою футзального тренера, піонера жіночого футзалу в Україні Сергія Григоровича Ягодкіна. Хоча це і був час закінчення кар’єри видатного спортивного педагога, який помер у 2015 році, та передані ним навички й бачення гри допомогли мені в подальшому.
– Із 2015 року в «Ніки» не лише нова назва – «ПЗМС» – а й нова історія. Чи знайшлося тобі в ній місце?
– У мене також почалася нова сторінка в біографії, адже я вступила до Харківського університету міського господарства, де продовжила грати у футзальній жіночій команді при вузі.
– Як відбулося повернення у майстри?
– Сталося це під час товариської зустрічі нашої університетської збірної з командою «Тесла», яка лише формувалася для участі в чемпіонаті України. Мене запросили спробувати сили на одне з тренувань. Так я повернулася у вищу лігу та професійний спорт.
– Цього разу вдалося закріпитися в основі?
– Так! Але ж самі розумієте – це вже доросле життя, в якому як злети, так і падіння. За найменшу помилку в грі чи втрату концентрації саджали на лавку. Пригадується, як після моєї помилки я змушена була починати наступний матч із лавки запасних. Гра не йшла – ми програвали 1:2, і найбільше я картала себе за те, що не можу допомогти своїм одноклубницям. Я була заряджена на бій, тому коли тренер, нарешті, випустив мене на паркет, я забила три м’ячі, допомігши команді вирвати перемогу. Такі моменти незабутні!
– Як би ти оцінила той рівень гри і чи вдавалося здобувати трофеї?
– Великих здобутків не було, тому що в нас була зовсім молода команда, фактично створена з нуля, але були регіональні кубки, перемоги у відкритих турнірах, участь у міжнародних змаганнях (Португалія, Росія). Після реорганізації полтавського футзального колективу у чемпіонаті України домінували виключно столичні команди. Ми ж конкурували з моїми землячками з команди «ПЗМС» за призові місця. Нам удавалося вигравати це своєрідне дербі та посідати всі ці роки ІІ місце у вищій лізі. У складі «Тесли» на той час грали потужні футзалістки та збірниці, такі як Юлія Тітова і відома полтавка Юлія Дударчук, з якою ми разом грали ще в складі «Ніки».
– Якою була атмосфера в жіночому спорті, з ким із партнерок по команді товаришувала найбільше?
– Жіночий колектив часто порівнюють зі зміїним кублом. У нас в основному саме так і було. Але бували й теплі відносини. Насправді жіночий футзал нічим не відрізняється від чоловічого. Бувають болісні стички, бувають і бійки. Особисто я не боюсь силової боротьби: можу і в підкат безстрашно піти, і на «стегно прийняти» (посміхається – авт.). При такій грі – і травми звична річ. Найдовше, коли доводилося відновлюватися, – близько пів року. Тоді було найтяжче стояти в стороні від усього того найкращого, що відбувалося на майданчику, – емоцій, перемог, гри в улюблену гру.
– Які плани на майбутнє, чи є перспективи відновлення спортивної кар’єри?
– Нинішній спорт, як ми знаємо, не в найкращому стані через увесь цей всесвітній «кіпіш». Там і без того було багато своїх нюансів. Через один із таких нюансів, про який я не хочу говорити, довелося завершити з футзалом. Маю надію, що тимчасово... Сподіваюсь, усе знову стане на свої місця, і з часом у нашому селищі можна буде організувати щось на кшталт міні-футбольної секції для дівчаток. Я б із радістю займалася з молоддю, щоб вони не курили та не вживали алкоголю. Тим більше, у нас є всі умови та сучасна відремонтована спортшкола. Усе ж таки, спорт – це круто, хоча і важко!
– Дякую за розмову. Хай твоя мрія здійсниться!
Михайло ПОГРІБНИЙ
