Рівно 78 років тому Україна звільнилася від німецько-фашистських загарбників і рівно стільки ж пройшло від великої трагедії, що пережило село Великі Липняги.
Із 19 по 21 вересня 1943 року гітлерівці спалили живцем 371 жителя. Серед жертв було 125 дітей. Небагатьом місцевим удалося врятуватися і пізніше розповісти про жах, який вони пережили.
За кілька днів після трагедії у Великі Липняги зайшла радянська армія. Замість села солдати побачили згарище. Згадували, що знаходили тіла жителів на вулицях, городах, у льохах, колодязях та за селом. У пам’ять про жертв трагедії в 1977 році в селі відкрили Меморіал. На стінах монумента виписані їхні імена та ініціали місцевих, які загинули у Другій світовій війні.
Напередодні чергової річниці тих кривавих звірств нам удалося поспілкуватися з очевидцями подій 78-річної давності.
Галині Чигринець тоді було десять років, зараз їй – 88. Раніше сім’я Галини Федорівни жила на іншому кутку, у них була велика хата, і коли німці зайшли в село, то зробили з неї штаб, вигнавши з неї мешканців. Батька Федора Яковича Нетяка тоді забрали на фронт, а мама Настя Дмитрівна залишилася з чотирма дітьми.
Німецька адміністрація в селі намагалася налагодити звичне життя: дорослим наказували й далі працювати в колгоспі, а дітям – ходити до школи. Але, зрештою, це було вже не те звичне життя. Конфлікт назрівав...
У селян регулярно забирали харчі: яйця, молоко, м’ясо. У сусідньому селі діяла підпільна партизанська організація. Чоловіки з навколишніх сіл, яких не встигли мобілізувати до радянської армії, ховалися у погребах або тікали у ліс. Подейкували, що загарбники здогадувалися про партизан і навіть про те, що місцеві носять їм провізію, тому погрожували розправою. Більше того, підпільники залучали до збору інформацію про німецьку діяльність у селі. Однією з таких сміливців і була 10-річна Ганна. «Дехто з партизан у село заходили, просили, щоб дали щось поїсти. Я носила їм. Мама, було, зваре кукурудзи, картоплі в мундирах. Яблука позбираю і на Малий Байрак іду, – згадує Г. Ф. Чигринець. – Німці замітили, що я кудись ходжу. Зупинили: «Куди?». Сказала, що за тереном. Вони пустили, але зрозуміли, що до партизанів навідуюся».
Під час окупації таємно вели спротив і місцеві чоловіки, які не примкнули до партизан. Особливо пожвавилися, коли прийшла звістка, що лінія фронту наблизилася і німці можуть почати відступ.
Крім саботажу, і люди перестали згоджуватися худобу гнати та надавати харчі. Німці за непокору стріляли або вішали, зробивши шибеницю на футбольному полі. Вішали на воротах, а потім стріляли по мертвих і не дозволяли їх ховати.
На іншому кінці села живе ще одна свідок подій. 91-річна Віра Олександрівна Юрченко в той час жила на тій же вулиці, що й Галина Федорівна Чигринець: «Ми з батьками жили на іншому куті села. Вулицю називали Нахалівка, бо там колись нахально побудувався якийсь Наум. Нас у мами було восьмеро, батько вмер після голоду 1933-го. Коли війна почалася, старші брати Василь і Микола вже були дорослі та жили окремо. Їх забрали в армію. Брата Гришу німці схопили і відправили в Хорольську яму. 12-річна Віра із сестрою їздили до брата возом, возили продукти. Там було багато людей, але Гриша упізнав їх.
Після повернення брат Віри Олександрівни почав ховатися від окупантів, які встановили суворий контроль над селянами. Конфлікт досяг апогею, коли вбили когось із німецьких офіцерів.
«Того дня була холодна похмура погода. Двоє йшли вулицею і підпалювали хати – кидали факели на стріху. Їм люди кажуть: «Для чого палите, де ми жить будем?» Вони добре по-нашому говорили, відповідають: «Ми тільки палим, а за нами прийдуть ті, хто вбиває», – згадує В. О. Юрченко.
Так і сталося. Чимало липнягівців вирушили в степ, бо садиби попалили і худобу повбивали, жінки і діти сховалися в невеликому яру – попадали та притиснулися до землі.
Поліцаї попередили втікачок, щоб далеко йшли та добре ховалися, бо поруч із селом розгорнули артилерійську батарею, планують обстрілювати радянські війська. Щойно засутеніло, почався артобстріл, полетіли снаряди.
На ранок, коли все вщухло, вирішили йти додому. Пізніше Віра Олександрівна дізналася, що місцеві вчинили ще один саботаж – перерізали дроти зв’язку, через які координувалася робота німецької артилерії з командного пункту. Це був її брат Гриша разом із товаришем Миколою Бутенком, котрі проникли в село.
Згідно з історичними документами, першими радянськими воїнами, що зайшли в село, були бійці 78-го стрілецького корпусу. Потім прибув медсанбат артилеристів. Надавали медичну допомогу селянам, проводили термінові операції, переливали кров.
Найбільше людей постраждали в хаті Юрія Ткаленка, дізналася пізніше від інших односельців Віра Юрченко. Він мав просторий погріб, і до нього бігли ховатися односельці. Хто не помістився – зайшли у сарай. Німці оточили подвір’я та влаштували розправу, у погріб кидали гранати, а хату підпалили. Із сараю випускали групами по десятеро та пострілам гнали в охоплений полум’ям дім. Тих, хто намагався тікати, стріляли або кидали у вогонь.
У тій каральній німецькій операції постраждали і її близькі рідні.
Родина Галини Федорівни Чигринець вижила, бо ховалися в окопі. Діти боялися ворухнутися, щоб їх не помітили. А в цей час по селу палали хати, розносилися страшні звуки.
Після відходу німців Галина Федорівна допомагала збирати по селу та хоронити рештки спалених і закатованих односельців, поки її мати гляділа за меншими дітьми: «Попросили в одних людей ручний возик і розбирали останки. Дуже важко, запах жахливий. Руки-ноги одриваються, розпадаються на шматки. Ми були голодні, босі, в одних платтячках. Витягали тіла, звозили на кладовище. Копали довгі ями і з возика скидали». Подекуди тіла так обгоріли, що ідентифікували по окремих особливих прикметах.
У селі потім проводили розслідування. Із Москви приїжджали слідчі, збирали дані, що пізніше стали частиною Нюрнберзького процесу.
– Мати мою сестру Марусю з вугілля витягла, по нозі впізнала. У неї на пальчиках мозольки були. Тіло обгоріло дуже, – плаче Віра Юрченко. – Була в червоній в’язаній кофті, а потім, як груз відкинули, розбирали згарище – нога осталась біла. Мама, як побачила, та як скрикне «Це ж моєї дочечки нога!»
Михайло ПОГРІБНИЙ
