b_385_225_16777215_00_images_news_2022_nazar.jpg

Людина в білому халаті... Чи можемо уявити без неї наше життя? Вона приймає у свої руки новонародженого, до неї поспішаємо за допомогою від недуги, а то й за порятунком. І медики не можуть, не мають права відмовити у допомозі хворому, давши клятву Гіппократа, в ту доленосну, урочисту мить при отриманні диплома вони присвятили себе найблагороднішій професії.

Як добре, коли людина, починаючи життєвий шлях, вчасно натрапить, кажучи високолетно, «на свою стезю» і йде нею протягом відміряного їй долею віку. Ось так, як подружжя Назаренків – Анатолія Свиридовича і Віри Василівни (на фото). Про них наша розповідь.

У них багато спільного. Народилися в квітні під сузір’ям Овена, Анатолій – 5-го, а Віра – 4-го 1950 року на Полтавщині, в її чарівних, неповторних у красі і величі природи, історичного минулого селах.

Мала батьківщина Анатолія Свиридовича – село Шершнівка Лубенського району, яке розташоване на великому острові біля заплави річки Сули за 12 км від Лубен. Поруч у райському закутку причаїлося село Назарівка, підпорядковане Шершнівській територіальній громаді. Саме звідси і пустив своє міцне коріння славетний козацький рід Назаренків.

Пов’язати своє життя з медициною Анатолій Назаренко мріяв із дитинства, тому до досягнення своєї мети йшов без вагань. Після закінчення школи він здобуває професію фельдшера в Лубенському медичному училищі і одержує направлення в хірургічне відділення Оржицької районної лікарні на посаду «операційної сестри», жартує Анатолій Свиридович. Далі два роки армійської служби у Закарпатському військовому окрузі фельдшером у медсанбаті авіаційної частини. У 1971 році вступає до Полтавського медичного інституту за спеціальністю рентгенологія і ультразвукова діагностика. Після закінчення інституту одержує направлення в Сумську область, де 6 років працює головним лікарем Глинської лікарні. Із 1982 року працює заступником головного лікаря (Сеня І. М.) Семенівської ЦРЛ. А з 1986 року, упродовж 30 років, беззмінно був головним лікарем нашої центральної районної лікарні, маючи у своєму підпорядкуванні 500 медичних працівників. За роки його керівництва в Семенівці було збудовано і введено у 1990 році в експлуатацію сучасну ЦРЛ. На все життя вкарбувалася в його пам’яті ця визначна подія, коли він поклав на підмурок майбутнього районного медичного закладу першу цеглину, з причілку, де зараз котельня лікарні. Прораб із бригадирами будівельних бригад піднесли йому цеглину і розчин. Від хвилювання і дух перехопило. Цеглина лягла рівно, розпочавши перший ряд кладки.

Віра Василівна Назаренко, лікар-стоматолог, теж народилася на Полтавщині, в селі Сари Гадяцького району, яке розташоване на берегах Псла за 5 км від райцентру. Зі своїм майбутнім чоловіком Анатолієм познайомились на лекціях в аудиторіях медінституту, де разом навчалися. На третьому курсі одружилися, проживали в студентському гуртожитку, де народився їхній первісток – син Валентин, а через 5 років появився на світ син Павло, який продовжує лікарську справу батьків, працюючи у м. Харкові завідуючим стоматологічного відділення поліклініки однієї з лікарень та завідуючим хірургічного відділення.

Син Валентин має три вищі освіти – економічну, агрономічну і педагогічну. Проживає в Полтаві, очолює колектив лабораторії обласної державної карантинної насіннєвої інспекції.

Радіють дідусь із бабусею чотирьом онукам.

10 серпня 2021 року подружжя Назаренків відзначили кашемірове весілля – 47 років подружнього життя.

У моїй пам’яті збереглися плідні роки роботи Анатолія Свиридовича на посаді головного лікаря ЦРЛ і Віри Василівни – на посаді районного стоматолога. Це були знаменні роки розбудови галузі охорони здоров’я колишнього Семенівського району. Медики були ініціаторами багатьох хороших справ і починань. Анатолій Свиридович створив чудову футбольну команду «Медик», яка була лідером чемпіонатів району й області впродовж 17 років. У ті роки придбати футбольну форму було проблематично. Та головний лікар вирішив цю проблему, організувавши пошиття форми з лікарняних піжам, модної, гарної, добротної. У футбол грали не підставні гравці, а медичний персонал ЦРЛ, від водіїв швидкої допомоги до лікарів і молодшого медперсоналу.

Анатолій Свиридович зі своїм колективом відновив роботу давно забутого музею бойової і трудової слави медиків ЦРЛ. А. С. Назаренко – талановитий поет. Ще із студентських років пише чудові вірші. В кожній із 10 поетичних збірок, які друкувалися останні 10 років у видавництвах області, були вміщені його поетичні доробки. Він неодноразово ставав лауреатом обласних літературних премій, часто друкувався на сторінках обласної газети «Медик» і в районних засобах масової інформації. Колектив ЦРЛ багато разів поспіль ставав переможцем щорічного огляду-конкурсу художньої самодіяльності медпрацівників області.

Анатолій Свиридович і Віра Василівна Назаренки – лікарі вищої категорії. Трудовий стаж у Анатолія Свиридовича становить майже 50 років, у Віри Василівни – 40 років.

– Анатолію Свиридовичу, Ви вірите в непереможну силу кохання? – запитав я в нього.

– Вірю, бо Господь подарував мені щастя зустріти кохану людину і не розгубити своїх почуттів. Безперечно, кожна життєва дорога має свої «вибоїни» і далеко не завжди встелена трояндами. Та коли з тобою поруч кохана, з’являються нові сили, озивається новим акордом душа. Готовий працювати, творити, перемагати труднощі і життєві негаразди. Пригадуєте, у поета: «Лише закоханий має право називатися людиною». І хочеться, щоб у сірості буднів ми не забували цієї, можливо, дещо пишномовної, але цілком справедливої тези.

– Через постійну велику завантаженість роботою, особливо в минулі роки, громадськими справами Ви, мабуть, недостатньо уваги приділяли сім’ї. Чим це компенсували?

– Я розумію, на що Ви натякаєте. Бо ж знаю, що деякі чоловіки в такій ситуації прагнуть «реабілітуватися» грошима, подарунками... Та жодні подарунки не можуть замінити тепло й душевність, які має постійно відчувати сім’я з боку господаря дому. Тому вже коли удавалось викроїти вільний вихідний, прагнув «загубитися» на природі – в лісі, біля річки і навіть на городі. Там разом працюємо і відпочиваємо.

– Анатолію Свиридовичу, кажуть, щасливий той, хто любить і кого люблять.

Одну літню жінку запитали, як їй удалося прожити з чоловіком разом 60 років. На що вона відповіла: «Розумієте, ми народилися в ті часи, коли поламані речі ремонтували, а не викидали». Мудро і далекоглядно, чи не так?

– Так. У цих словах сувора діалектика життя, глибока життєва філософія. Один мудрець сказав: «Саме найкращі ліки для людини – любов і турбота». Хтось перепитав: «А якщо не допоможе?» На що той відповів: «Збільшіть дозування ліків».

Нинішній український світ тримається на тендітних жіночих плечах. Скільки добра й тепла вона в собі містить, що вистачає всіх обігріти. Наш прославлений земляк, мій побратим, заслужений діяч мистецтв України, відомий поет, прозаїк, журналіст Віктор Женченко саме жінці присвятив найбільше своїх літературних шедеврів, які будуть жити вічно: «Нам Всесвіт жінку недарма подарував. Вона цей світ тримає в своїх обіймах. Допоки жінка на землі, і я безсмертний нею...»

– Запитання до Вас, Віро Василівно: в житті трапляється багато неймовірного, якби Вам випало побачення із самою Вашою долею, то за що б ви їй уклінно подякували, а що вважаєте таким, що вдалося здійснити навіть всупереч її примхам?

– Я впевнена, що й долі, й Богу, й своїм батькам варто дякувати вже за те, що я є на цій землі. Хоча мені здається, що нічого випадкового в нашому світі не трапляється. І значить, задумано було в ньому місце й для мене. Й саме такої, а не іншої. Чим стаю старша з роками, тим глибше усвідомлюю, що дякувати потрібно за все: за те, що є ранок, за те, що я прокидаюсь і поспішаю разом із коханим чоловіком на улюблену роботу, за те, що бачу, як розпускаються квіти, які я дуже люблю. Життя – це справді найбільше багатство. І не треба робити якихось відкриттів, істини прості: й бідній людині, й мільярдеру сонце світить однаково.

– Віро Василівно, якби була можливість проявити себе ще в якійсь професії, чим би захопились.

– Навіть не знаю. Я іноді думаю, що якби в людини було багато життів, я б усе спробувала те, що мені до душі. Я дуже люблю квіти, природу, годинами можу складати з пазлів картини. Люблю кіно, театр, захоплююсь художньою літературою, новизною в галузі стоматології. Загалом, я ціную професіоналів у будь-якій галузі.

Швидко минають роки. Ніби вчора подружжя Назаренків прибули в Семенівку, влились у трудовий колектив ЦРЛ. Усього вистачає тепер на пам’яті – й штормів, і штилів, радісних хвилин і нелегких буднів. Адже вони вибрали не той із шляхів свої професії, що ніби річка спокійно тече рівниною, а той, що змушує щодня віддавати себе справі, якій поклялися служити все життя, підніматися і йти вгору, наперекір рокам, не оглядатися назад, де було вчора, радіти життю, цінуючи його кожну мить, адже в них одна доля і два крила...

Валерій ЗІНЧЕНКО

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!

Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна