Швидко минають роки, змінюються вподобання, смаки. Приходять нові покоління, з’являються нові імена. На стрімких хвилях нашого буремного, сповненого драматизму й гострих проблем часу дедалі частіше переглядаються непорушні авторитети, критично переоцінюються, здавалося б, незаперечні педагогічні здобутки.
Та в історії назавжди залишаються справжні майстри – ті, хто своєю самовідданою й натхненною працею вірно служив обраній раз і назавжди в житті найгуманнішій і найпотрібнішій професії – учителя. Одна з найяскравіших рис особистості Галини Миколаївни Момот – її багатогранність. Вона – мудрий, талановитий і дбайливий вихователь, наставник, педагог із глибокою порядністю й щирістю, з красою доброї людської душі, прикладом дивовижної працездатності та невичерпного інтересу до всього нового. Галина Миколаївна завжди залишалася принциповою – ніколи не вписувалася в комфортні чи жорсткі рамки життєвих умовностей.
Життя без смуг не буває. Хто чорної не знає, той білої не цінує. Стежка в кожного своя: у когось протоптана, а комусь доводиться протоптувати самому.
Її мала батьківщина – місто з красивою назвою Лебедин на Сумщині, із славним історичним минулим. Тут, 14 грудня 1950 року, народилася майбутня вчителька. Мати, Пелагея Василівна, була домогосподаркою, дбайливо виховувала трьох дітей. Батько, Микола Іванович, опанував древню професію бондаря й працював на плодоовочевому заводі, виготовляючи діжки для соління. Обоє були ровесниками буремних років ХХ століття: народжені у 1916 та 1918 роках – на зламі двох епох, повалення царизму й народження більшовизму.
Старійшина роду – дід Василь – був теслярем, майстром на всі руки, вмів виготовляти вироби з дерева. Під його керівництвом родина власноруч звела просторий будинок. У сім’ї, крім Галини, підростали ще два брати – Борис (1941 р. н.) та Віталій (1947 р. н.).
У 1968 році Галина успішно закінчила Лебединську школу №6 – одну з найкращих у місті. Брати обрали професію водіїв, а дівчина ще з дитинства мріяла стати вчителем англійської мови. «Дивовижної мови, – каже Галина Миколаївна. – Вперше почула, що яблуко – це apple, а звичайнісінький стіл – table. А далі було ще цікавіше, незвичне на перший погляд»...
Маючи в атестаті переважно п’ятірки, вона розпочала штурмувати Сумський педагогічний інститут ім. А. С. Макаренка. П’ять років поспіль складала всі іспити, та щоразу не вистачало одного прохідного балу. На той час при вступі до вишів величезну перевагу мала сільська молодь. Крім того, абітурієнтці Галині бракувало двох років трудового стажу. Тож вона пішла його здобувати: спершу на місцеву швейну фабрику – невдача, далі працювала піонервожатою в одній зі шкіл Лебедина. З трирічним стажем знову подавалася на іспити, та бюрократи з Міністерства освіти вирішили, що робота піонервожатої вважається «аристократичною» – і знову відмова.
Не здаючись, дівчина поїхала до Сум на спеціальні підготовчі курси, що проходили щодня, без вихідних, із 7:00 до 23:00. І нарешті – поталанило. Шість років навчання, і в руках – омріяний диплом. Із тридцяти абітурієнтів із курсів студентами стали лише семеро. По розподілу Галина отримала направлення на Полтавщину – в Устимівську середню школу Семенівського району. Приїхавши в Семенівку до райвно, вона переконалася, що доля справді підготувала для неї цей шлях. Саме того дня в кабінеті перебувала директорка Семенівської середньої школи №2 Ольга Михайлівна Кізь, якій терміново була потрібна вчителька англійської мови. Вона буквально вимолила Галину Миколаївну на роботу у свою школу.
«Коли мене запитали, чи згодна я, – згадує Галина Миколаївна, – я навіть секунди не вагалася й одразу сказала: «Так!»». Так почалася її семенівська історія.
2 серпня 1976 року Галина Миколаївна переступила поріг СШ №2, де саме йшли останні приготування до початку нового навчального року. Квартиру їй винайняли зовсім поруч зі школою, у чудових людей – родини Шеременків, яких і сьогодні вона згадує з теплом. Удень працювала у школі, а ввечері – ще й у школі робітничої молоді. Перший рік віддала повністю викладанню англійської.
А вже 1979 рік став для неї доленосним. Подруга Ольга Цись запросила Галину дружкою на весілля в село Тукали. Те свято й стало початком нової життєвої сторінки.
Сільське весілля тих часів – це справжнє дійство. Столи вгиналися від страв, гуляло все село – від малого до великого, звучали весільні пісні, музики грали до ранку. І саме там, серед веселощів, Галина зустріла його – красивого, статного, чорнявого юнака Володимира. Їхні погляди зустрілися, і відтоді вже не розлучалися.
«Все одно ти будеш моєю дружиною, – одного разу, пригорнувши кохану, сказав Володимир. – Я тебе не віддам нікому. До останнього свого подиху…». Так народилося справжнє, щире, українське кохання. Молодята відгуляли весілля й створили сім’ю. У Галини та Володимира Момотів з’явилися дві доньки: Лариса (1979 р. н.) і Вікторія (1982 р. н.). Дай їй, Боже, здоров’я на довгії й благії літа...
І хто ми є? Усі для всіх мільйони, а для когось – однісінький один. Кожна жінка мріє про своє щастя, свою долю. Мрія – це завжди щось більше, ніж просто бажання. Це тернистий шлях, який потребує впевненості, сміливості та віри. Ти зустрічаєш сотні людей, але лише одна людина торкається душі так, що змінює все – і назавжди.
«Золоті в мене були не лише чоловік, – згадує Галина Миколаївна, – а й свекор і свекруха. Усі прожиті разом роки були для мене казкою… Вони стали мені найріднішими, найкращими людьми, замінивши далеко від батьківщини моїх рідних. Свекор уже відійшов у вічність, а свекруха, Ганна Никифорівна Момот, живе в Оболоні, їй 96 років».
Та щастя було недовгим. У 1982 році Володимир раптово помер, залишивши двох маленьких донечок без батька й годувальника сім’ї. Величезну частину турбот узяли на себе свекор і свекруха.
Доньки виросли, закінчили школу й знайшли своє місце в житті. Вікторія обрала професію косметолога й працює в одному з Полтавських салонів, а Лариса стала бухгалтером.
У 2005 році Галині Миколаївні виповнилося 55 років. Оформивши документи, вона зібралася на заслужений відпочинок. Та спокій таким людям тільки сниться. Ще десять років вона працювала за спеціальністю в Семенівській школі №2, що стала для неї рідною, і загалом має 49 років безперервного педагогічного стажу.
За цей час Галина Миколаївна п’ять разів була класним керівником і випустила п’ять поколінь учнів – від 5 до 11 класу. Її колишні вихованці надсилають слова вдячності з усіх куточків України та з-за кордону. Чи не є це найбільшою нагородою – людська вдячність, повага і визнання?
Вона ніколи ні перед ким не прогиналася, нічого для себе не просила, завжди знала собі ціну. Її багатство – золото душі, яка вміє дарувати добро. Адже не буває некрасивих людей, некрасивою може бути лише душа. Хтось прикрашає світ добром, а хтось злобою може вбити без ножа. У кожного є те, про що він мовчить і з чим іде по життю. Усміхається, жартує, а всередині несе те, чого ніхто не побачить...
Як медики вірні клятві Гіппократа, так і Галина Миколаївна уособлює слова Василя Сухомлинського: «Все, що ми називаємо вихованням, – це велика творчість повторення себе в людях». Гідно повторюватися у своїх вихованцях може лише той, у кого серце палає вогнем любові до дітей і до справи життя.
Моя співрозмовниця Катерина Григорівна Поліновська (Новікова) вчителька англійської мови Семенівського ліцею №1 імені М. М. Хорунжого.
– Катерино Григорівно Ви обрали своєю майбутньою професією, професію педагога, по спеціальності вчителя англійської мови, чому саме обрали її?
– Я з дитинства люблю іноземні мови, а свою рідну українську – найбільше, Моя заповітна мрія здійснилася після успішного закінчення Полтавського педагогічного університету імені В. Г. Короленка.
– До речі, Ви успішно закінчили Семенівський НВК №2?
– Так! А була направлена на роботу в Семенівський ліцей №1 імені М. М. Хорунжого. Коли ще в школі я почала вивчати англійську то з першого уроку мені дуже сподобалася моя вчителька Галина Миколаївна Момот. Це дійсно першокласний, найвищого рівня золотий учитель. Упродовж шкільного навчання я була неодноразовим переможцем олімпіад, конкурсів, як районного так і обласного рівнів із англійської мови. Моїм наставником була і залишається зараз Галина Миколаївна, незважаючи на те, що вона вже на заслуженому відпочинку. Школу я закінчила успішно з похвальною грамотою. Я унаслідувала її професію і дуже багато використовую з її методики прийомів на своїх уроках. Це дуже допомагає в моїй роботі й дає хороші результати. Я навіть і досі згадую її улюблену приказку, коли мої неуважні однокласники на уроках англійської мови погано засвоїли вивчене, вона не полишаючи почуття гумору казала: «Ну все Семенівко, злазьте, приїхали!». У Галини Миколаївни дуже багато хороших людських цінностей вартих наслідування. Це надзвичайно рідкісне явище в наш час. Я безмежно вдячна їй за все хороше, розумне, добре вічне. Вона щедро ділиться з усіма.
– Катерино Григорівно, Ви сказали, що поряд із англійською мовою, любите нашу рідну, українську. Я в цьому переконався з нашої розмови.
– Ми великий народ! Неймовірно великий якого правди сила ніким і ніколи не звойована не була і не буде. У цьому вже переконався світ. Народ народжений цією неповторно прекрасною землею, що зветься Україною. Але мені прикро чути коли українці не говорять рідною мовою увібравши її з материнським молоком. Панує дивний парадокс: покажіть мені англійця, німця, поляка, француза, який би не говорив рідною мовою? А в нас декілька мільйонів українців не говорять... Тоді як загалом у світі 41-45 мільйонів осіб володіють українською мовою, і їх кількість невпинно зростає... Геніальні слова казав наш великий Кобзар Тарас Григорович Шевченко: «Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває той у грудях не серденько, тільки камінь має!», а пригадайте нашого земляка, полтавця Григорія Савича Сковороду: «Учіть хоч усі мови світу, але навчіться свою мати за найвищу цінність!..
Пригадує колишня учениця Галини Миколаївни Момот золота медалістка Семенівського ліцeю №2 Ярина Володимирівна Цимбал: «Галина Миколаївна Момот відзначалася надзвичайною методикою ведення кожного уроку англійської мови, в яку вона закохана. Вона сувора, вимоглива, але справедлива. Завдяки цьому вона вміла тримати кожного уроку 45 хвилин, клас і кожного вірою в те, що його запитають. Адже чим більше запитань до вчителя, тим більше знають учні. Улюблена її приказка: «Сам себе не похвалиш, як обпльований ходиш!». Завдяки вимогливості і методиці ведення уроків всі мої брати і сестри мали відмінні оцінки з англійської мови і закінчили школу із золотими медалями навчаючись у Галини Миколаївні в різних класах і в різні роки, а сестра моя Анастасія навіть навчалася в одному престижному університеті і вільно володіє літературною англійською мовою роблячи переклади книг... На уроках Галини Миколаївни ми використовували як підручний матеріал так звану «Зелену книжечку». Це вибрані твори англійських і американських відомих письменників в оригіналі. Мені це знадобилося навчаючись у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. А скільки радості було у Галини Миколаївни і у всіх школярів коли в школі нарешті відкрили спеціальний лінгафонний кабінет. Ми всі його берегли як зіницю ока. Заходили лише в кімнатному взутті, щоб була ідеальна чиста і тиша для складного його обладнання... Це значно покращило засвоєння англійської мови»...
Я мав приємну розмову з Ольгою Миколаївною Цись, у якої Галина Миколаївна була дружкою на її весіллі. Вона була дуже рада моєму телефонному дзвінку: «Галина була мені була послана долею.. Наші долі схожі. Я теж мріяла навчатися в педагогічному інституті але не пройшла по конкурсу. Галинка посприяла закінчити педагогічне училище в її рідному Лебедині, дошкільне виховання, і довгий час я працювала вихователькою дитячого садочку у своєму рідному селі»...
У кожної людини є ціна. Вона визначається її вчинками, словами, способом життя. Деякі люди з часом стають просто безцінними у вашому житті, найдорожчими, рідними. У дуже багатьох саме такою є Галина Миколаївна Момот, для якої Полтавська земля зі своїм закутом, що зветься Семенівським краєм, стала для неї рідною домівкою...
У своїй роботі вона часто казала: «Думайте красиво. Думки котрі ми вибираємо – потрібні фарбам, якими ми пишемо на полотні життя… Я не хочу йти туди, куди веде дорога. Хочу йти туди де її нема та залишити після себе хороший слід!»
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
