Хліборобські гени

Брати Василь і Михайло прове­ли своє дитинство та юність у мальовничо-яблуневому степо­вому селі Греблі, яке оточене розлогими полями колгоспу імені Чапаєва. Із року в рік змінювали­ся перед дитячими очима різно­кольорові барви рослинності на ланах. Ось під легеньким вітром пливуть до ніг зелено-сизі хвилі озимої пшениці, а поруч біжать до горизонту рівнесенькі рядоч­ки буряків. Пахне медом молоч­но-біле поле квітучої гречки, а ген вдалині розкинулось золотим килимом соняшникове поле.

Коли набридало хлопцям гаса­ти по сільських вулицях на вело­сипеді, вони, переборюючи не­вимовний потяг поласувати в су­сідському саду червонобокими яблуками (чужі яблука завжди ж смачніші!), через городи вибіга­ли в поле. І там можна було при нагоді поласувати зеленим горошком чи пограти у «війну» або хованки. Особливо манило підлітків поле жнивної пори, коли на ньому гу­чно гули трактори й комбайни. На одному з них працював їхній ба­тько Іван Михайлович Палій - шанований у колгоспі й районі комбайнер.

Біжать хлопці за комбайном, не звертаючи уваги на колючу стерню та куряву, аж поки на­решті батько не зупинить свою закіптюжену червону «Ниву» і дозволить майбутнім комбайне­рам залізти до себе в кабіну. Дивляться широко розкритими оченятами, як мотовило, ніби зуби дракона, захоплює і подає шнеком у пащу похило камери все нові й нові порції хлібної маси. І здається, ось-ось цей звір, натужно ковтаючи здобич, нарешті захлинеться і стане. Та він пливе й пливе далі по неозоро­му лану, залишаючи за собою ряди копичок та наїжачену стер­ню.

Ось батько, вкотре поглянувши на бункер, показує хлопцям на сигнал, і вони один з-поперед одного дружно «пібікають» і «се­мафорять», викликаючи автома­шину забирати зібраний урожай. Швидко наповнюється кузов зо­лотавим зерном. Віддає від ньо­го теплом літа й неповторними пахощами хліба, теплом батько­вих рук і ароматом свіжоспечених мамою пиріжків із капустою.

Нелегко давався батькам хліб насущний. Утомлені повертались вони надвечір до рідно оселі. Ва­силь і Мишко допомагали по гос­подарству, пололи городину, до­глядали за худобою й наполег­ливо опановували техніку. Їм було в кого вчитися. Адже Іван Михайлович знав усі премудрощі сільськогосподарського знаряддя й роботи на землі. Кол­госпний агроном, довіряючи йому, частенько запитував:

– Як урожай, Іване Михайлови­чу?

– Добре сиплеться. Центнерів по тридцять буде з кожного гек­тара, – відповідав досвідчений комбайнер. І потім контрольний обмолот із цього поля підтверджував його слова.

Мотори, автомобілі, трактори, комбайни – усе захоплююче, нове було популярне в одноліт­ків. Тому після закінчення школи брати Палі вибрали для свого життєвого шляху в майбутньому саме техніку. Спочатку обидва здобули про­фесію шофера. Який сільський парубок не мріяв запросити до кабіни автомобіля найкращу дів­чину на вулиці, щоб закохати в себе?

Після служби в армії деякий час брати працювали водіями, та зго­дом зрозуміли, що праця сільсь­кого механізатора багатогранна й затребувана. 1996 року Миколою Миколайо­вичем Пироженком був сформо­ваний у районі механізований загін «Промінь» по надан­ню послуг аграрникам. Нові трактори й комбайни зако­рдонного виробництва спо­чатку були освоєні Василем, а потім і менший брат пра­цював поруч. У період політично й еко­номічно кризи в країні та розвалу колгоспів земля не повинна була простоювати. Саме різносторонні послуги мехзагону стали опорою господарств, зали­шених напризволяще державою.

Надійна, високопродуктивна техніка, керована досвідченими механізаторами, стала затребува­на не тільки в районі й області, а й за х межами. Механізатори за­гону повинні бути високопрофесійними й універсальними. Ко­жен ставав за потребою тракто­ристом чи комбайнером, шо­фером або хіміком, слюсарем чи газоелектрозварником. У процесі майже постійних відряджень далеко від сім’ї на тижні й навіть місяці не в кож­ного, навіть при хорошій зар­платі, вистачить сили волі з року в рік бути вірним своїй професії, своєму підприємству. Але у Василя й Михайла були добрі наставники – М. М. Пироженко та В. М. Куцовол. Запчас­тинами, пальним, харчами, доб­рим словом, навіть своєю прису­тністю забезпечували хлопцям моральну й матеріальну підтри­мку, продуктивну і якісну роботу мехзагону на полях Харківщини й Житомирщини, Чернігівщини й Миколаївщини.

Пізніше, вже маючи в обробіт­ку кількасот, а потім і тисяч гек­тарів орендовано землі, коли мінялась і удосконалювалась тех­нологія вирощування окремих культур, саме такі механізатори-універсали, як брати Палії, Павло Федорович Герасименко, Віктор Іванович Мойса, Віктор Григоро­вич Говоров, були першими ви­конавцями складних робіт, а по­тім наставниками молоді. Профе­сіоналізм, дисциплінованість, на­дійність, безвідмовність, готов­ність прийти на допомогу один одному – усе це притаманне бі­льшості механізаторів уже насту­пнику філіалу «Промінь», ТОВ «Агріс» сьогодні.

Звідки ж у людей, які дев’ять місяців на рік працюють майже без вихідних, така вірність праці хлібороба? Важко відповісти... Для Василя Івановича, так його тепер називають у трудовому ко­лективі, це впевненість у ви­борі професії, матеріальне за­безпечення, задоволення від вла­сно роботи, повага й шана за майстерність і трудові досягнен­ня. А може, йому передалися у спадок батьківські гени?

Агроном запитує:

– Як урожай, Василю Іванови­чу?

Відповідає, як і батько, стрима­но:

– Ніби добре сиплеться. Мабуть, за п’ятдесят центнерів із кожно­го гектара пшениці буде.

У його товаришів – самоусві­домлення того, що твоя праця на землі – це хліб, який годує тебе і твою родину, і до хліба, що без твоє праці не буде міцною й за­безпеченою Україна. А ще – гор­дість за чесно виконану роботу, почуття переможця у битві з при­родою за врожай.

Вже дорослі два сини у Василя Івановича. Старший, Володимир, успадкував від діда й батька са­мовіддану любов до машин і моторів. Деякий час він працював поряд із батьком. Швидко освоїв пре­мудрості зарубіжних «Кейсів» і «Фордів». Безвідмовно вдень і вночі керовані Володею потужні агрегати орють без жодного огрі­ху поля, готуючи грунт під новий засів.

Згодом спробував пра­цювати автослюсарем на СТО, але не витримав. Його кликало до себе поле, нові гінки, нові відкриття на хлі­боробській стежині. Знову повернувся за кермо трак­тора. У вільний від роботи час Василь Іванович часто порпається на своєму городі, іноді їздить риба­лити. А ще дуже любить квіти. Їхнє з дружиною Любою подвір’я завжди потопає у квітах. Особли­во подобається йому вирощува­ти і доглядати кактуси. Звісно ж, не для того, щоб потім із них ви­готовляти текілу за рецептом Мітяя з телесеріалу «Свати». Кож­ного року квітують у нього колючі «мексиканці» на подив багатьом жінкам-квітникаркам, у яких вони чомусь не зацвітають.

Є у Василя Івановича внучок Віталик, якого він безтямно лю­бить. Зимою вони вдвох тягають санки, шукаючи хоч яку-небудь гірку, щоб із не спускатись. А весною, коли зійде сніг, підсохне земля, з’явиться перша травичка і в полі загуде трактор, бере Віталик діда Василя за руку й каже:

– Пішли, діду, он туди, в поле до трактора...

І йдуть вони, взявшись міцно за руки, веселі й горді водночас. Одного з них кличе туди нове, цікаве, незвідане, другого – душа, відчуваючи запах пробуджено теплом землі.

А може, х обох кличуть у поле хліборобські гени?..

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!