У довічному боргу нинішнє покоління перед ветеранами, яким пощастило вижити, пройшовши крізь пекло війни. Їх уже мало залишилось у життєвому строю. Дається взнаки пережите: обпалена війною молодість, сирі окопи й холод, хвороби та рани, які й сьогодні нагадують про себе. Їхні груди вкриті орденами і медалями, а на скронях – сивина. Що таке війна добре знає ветеран, учасник бойових дій, житель села Вербки Олександр Іванович Рудь. На його грудях сяють три ордени Вітчизняної війни І, ІІ і ІІІ ступенів, ордени Солдатської Слави ІІІ ступеня, «За мужність», 20 медалей, серед яких – найдорожча, його перша нагорода «За відвагу», а також «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта», «За взяття Вени», «За перемогу над Німеччиною», медаль Жукова та інші.
Народився Олександр Іванович у Вербках у родині селянина, закінчив семирічку. У 1930 році сім’я в пошуках кращої долі виїхала на Донбас. Повернувся Олександр у Вербки пішки, долаючи сотні кілометрів, у 1942 році. Після вигнання окупантів у 1943 році 19-літнього юнака було призвано в діючу армію. Воював на Першому Білоруському фронті у розвідроті – 77-ій гвардійській дивізії, 166-ому артилерійському полку, 4-ій батареї. Щодня дивився смерті у вічі, доставляючи цінні зведення. При форсуванні Вісли за вмілу переправу батареї на ворожий берег старший сержант Рудь отримав орден Солдатської Слави. Запам’яталася Олександру Івановичу переправа через Одер біля Франкфурта-на-Майні. Тут отримав тяжке поранення. Лікувався у військових шпиталях. Війна вже закінчилася, а Олександр Іванович ще служив до 1946 року в Бресті. Після демобілізації повернувся додому. Усе своє мирне трудове житття працював у місцевому колгоспі фуражиром на фермі. Разом із дружиною виховали двох доньок. Усю свою любов Олександр Іванович віддає доньці Ользі, яка щотижня навідується до батьківского обійстя, чотирьом онукам і правнукам.
У свої 90 років ветеран війни і праці має світлий розум. Самотужки порає присадибну городню ділянку. Усе ним посіяне і висаджене і цього року вже дало дружні сходи.
Валерій Зінченко