Є тільки мить між минулим і майбутнім, а все це називається людським життям. У моєму розумінні воно довге і щасливе, а для мого прадідуся (по татовій лінії) життя – це неповні 23 роки, роки неповторної юності, змужніння, нелюдських випробувань і героїчного подвигу дорогою ціною. Хто ж цей юнак, який замріяними очима дивиться завжди з фотографії 1943 року, яка бережно зберігається у сімейному альбомі? Це – Зоря Микола Іович.
Молодого лейтенанта, який щойно закінчив Львівське піхотне училище, війна застала на західному кордоні. Коли в 1943 р. капітана Зорю призначили командиром гвардійської першої стрілкової роти Н-ського полку, він був уже тричі пораненим. Доля закинула на Ленінградський фронт. З якою радістю зустрів вісточку про звільнення Оболоні. Це засвідчує збережений лист прадідуся від 28 вересня1943 р.: «Якщо батько живий,то передайте йому: його син Микола оправдав себе в боях, відстоюючи честь, свободу і незалежність нашої Батьківщини». Молодого капітана бійці поважали, любили і вірили йому. Того похмурого ранку 15 січня 1944 р. у бою під селом Рехколово капітан Зоря піднявся в атаку, ведучи своїх бійців. Мить життя. Він хапався за неї скаліченою мінним осколком рукою і тільки і тільки зміг написати останні рядки, які завжди читаємо із хвилюванням: «Дорогі товариші! Сповістіть моєму батькові, що я загинув у боях, як вірний син Батьківщини, за щастя молодого покоління…»
Розповідь про свого прадідуся – героя, орденоносця уперше я почула від своєї бабусі, а, навчившись читати, про нього дізналась із книги Ф. Єзерського «Рота героїв». Я горджуся своїм прадідусем, хочу бути гідною його безсмертного подвигу і прошу:
Гарячу й чисту кров мого народуНе дай, о Господи, і знов пролить.