У будь-яку ніч мені солодко спиться і не сумую я ніколи. Живу з батьками, кожен день ходжу до школи. У моєї прабабусі є фото, але пожовкле і старе. З фотокартки на мене дивляться очі прапрадідуся Петра Семеновича Ромашка. Інколи мені здається, що він шепоче: «Пам’ятай… Пам’ятай, що колись на білому світі гриміла війна. Рік 1941... 1942... Бої... Атаки...». З криком «Ура!» мій прапрадід свинцевим градом ворогам шлях перейняв. В одному з боїв загинув. Це трапилось на Волині. А ось зовсім маленька фронтова фотокартка прапрадіда Григорія Никифоровича Моті. Одна єдина, усе, що залишилося на згадку про нього. Загинув він на Черкащині при форсуванні Дніпра.
Дорогі мої прапрадідусі! Я ще мала, але коли виросту, розкажу про вас своїм дітям та онукам. Прийде час, коли я поїду на Черкащину, щоб вклонитися святим кісткам діда Григорія, а навесні, коли прийде свято Перемоги, я поїду з бабусею на могилу її дідуся Петра на Волинь. Покладу квіти і скажу йому велике спасибі за те, що ходжу зараз до школи, за те, що моя люба матуся зустрічає мене з усмішкою, а сонечко в небі своїм теплом зігріває...
