Я, Андрій Кізь хочу поділитися розповіддю про свою прабабусю Любов Іванівну Касіч. Вона найстарша жителька нашого села. Прожила 92 роки. Але незважаючи на похилий вік, тягар прожитих років не стер з її обличчя слідів минулої краси. При спілкуванні з нею мене зігріває теплий промінь її привітних очей, ледь помітна посмішка, її серце залишається назавжди молодим. Багато довелося пережити моїй прабабусі. Але одним із найтяжчих її років були роки війни, якими ділиться з нами правнуками, онуками, дітьми. А війні бабуся Люба була медсестрою. Вправно перев’язуючи рани, вона раділа від думки про те, що ще один батько зможе обійняти своїх дітей. Весь час бабуся була на передовій, бо медсестра повинна бути там, де йде бій, а потім працювала у військовому госпіталі.
Сьогодні вона тяжко хвора. Доглядає її моя бабуся Галина Григорівна – чуйна, лагідна, спокійної вдачі жінка. Такою її виховала прабабуся. Є в неї ще дві доньки – Зоя та Віра, які часто її навідують. У пам'яті моєї прабабусі залишилися сумні епізоди війни. Згадуючи їх, її серце стискається від болю. Таких, як вона, зараз залишається все менше і менше. Я з повагою ставлюся до моєї прабабусі, разом з нею відчуваю увесь біль, який вона пережила під час війни. Низько вклоняюся їй і бажаю міцного здоров'я, не старіти душею. Пишаюсь і люблю тебе, моя дорога, дякую за мир, за ласкаве сонце, за щебет птахів. Хай ніколи не повториться війна.
