Я, Андрій Русланович Шквир, хочу розповісти про свого прадідуся Дмитра Семеновича Кучеренка, уродженця села Іванівка нашого району. Народився прадідусь 8 листопада 1925 року в мальовничому селі неподалік тихоплинної Сули в багатодітній селянській родині. Дитинство його було не вельми радісне, бо сім’я бідувала, але був наймолодший, то всі його любили і малий Митько тим був і щасливий. Коли на нашу землю посунули полчища фашистських загарбників, Дмитро закінчив сім класів Іванівської школи. На фронт не взяли, бо був занадто молодий, за те тричі брали і німецьке рабство, та щоразу юнак втікав додому.
У діючу армію прадідусь попав 12 січня 1943 року, коли радянські війська гнали ворога з України. Спочатку був старшим прожектористом у стрілецькому полку №708, а потім полковник Малишев взяв його до себе писарем, бо Дмитро мав гарний почерк. Воював на Білоруському фронті, визволяв Луцьк, Мінськ та на кордоні з Польщею був тяжко поранений. Це було 5 березня 1945 року. На цьому війна для сержанта Кучеренка і закінчилася: лікування в госпіталі, а там – і Перемога.
За мужність і героїзм він нагороджений медалями «За бойові заслуги» 1 вересня 1944 року, «За перемогу» 1 травня 1946 р., а 11 березня 1985 р., прадідусеві було вручено орден Вітчизняної війни І ступеня, має ряд ювілейних нагород, був інвалідом І групи, як учасник війни. Мій прадід вернувся з війни живим, про нього згадано в «Книзі пам'яті». До самої смерті він працював на різних роботах в колгоспі «Маяк комунізму». В 1996 році прадідуся не стало. Окрім нього в нашій родині воювали брат прадідуся Микола Семенович Кучеренко, батько моєї прабабусі Захар Савич Черкаський, брат Іван Захарович Черкаський уродженці села Бурбине. Всі вони повернулися живими, але страшне лихоліття війни переживали тяжко. Моя бабуся Лариса Дмитрівна Лісняк (донька мого прадідуся) багато мені розповідала про наш родовід, показувала різні фотографії, документи тих років.
Ми не знаємо війни, хоча зараз і до нас доходить її відлуння. Та ми всі молимося і просимо Бога відвернути від України і її миролюбивого народу страшну навалу. Ми хочемо жити в мирі, спокої, вічно пам'ятати про тих, хто власним життям і здоров'ям завоював нам, нашим батькам, дідам і бабам щасливе сьогодення. І я вірю, що не за горами той час, коли наша Вітчизна, наша Україна знову буде вільною, незалежною, процвітаючою і ми всі будемо жити в мирі, добробуті, щасті.
