Мала батьківщина Ольги Черненко – село Бурімка, де зимового дня в селянській хатині її народила матуся Оксана Андріївна. Родина Черненків селянська, з діда-прадіда хліборобська. Коли батька Петра Юхимовича призначили директором Семенівської МТС, сім’я переїхала на постійне місце проживання в райцентр. Середню освіту Ольга здобула в Семенівській школі. У шкільній канцелярії поспішали виписувати вчорашнім десятикласникам атестати, щоб урочисто вручити на випускному вечорі. Та за два дні розпочалася Велика Вітчизняна війна. Ворог швидко наближався до Полтавщини. Треба було терміново евакуювати в глибокий тил всю техніку і обладнання. Трактори відвантажили в ешелон, а родини в польовому вагоні, поставленому на тракторний причіп, поїхали слідом.
Дорога була довгою. Олі набридало сидіти в душному вагоні, і вона пересідала в кабіну трактора ХТЗ, де досвідчений тракторист Григорій Іванович Шаповал учив допитливу, невеличку, тендітну дівчинку водити сталевого степового коня. Діставшись до місця призначення – Плотниківської МТС Сталінградської області, здали трактори і обладнання. Трактористів було відразу мобілізовано на фронт, а Олиного батька направили в один із районів Ворошиловградської області директором МТС. Через кілька днів він прислав автомобіль, щоб забрати дружину, доньку і ще кілька сімей. Шлях весь час бомбардували і обстрілювали. Під час одного з нальотів евакуйовані біженці опинилися в лісі. Ольга заблукала, ходила від села до села, доки не натрапила на німців і поліцаїв. Дівчина не мала документів, і її з багатьма біженцями гнали, ніби худобу, 15 кілометрів, а потім завантажили в товарні вагони і відправили в концтабір. Потім вивезли в Польщу. Із Кракова після ретельного відбору направили під Берлін на авіаційний завод до міста Ренікенгорф. Більше року Ольга працювала прибиральницею. Пізніше, після навчання, за токарним станком виточувала болти і гайки. Від інженера, словака за національністю, який до війни навчався у Союзі, дівчата дізнавалися про події на фронті. Війна наближалася до передмістя Берліна. Усіх почали ганяти на оборонні роботи. Копали протитанкові рови, окопи, будували різні земляні укріплення. Одного разу на перевірку їхньої роботи приїхало кілька фашистських офіцерів із перекладачем. Один із них затримався біля дівчат, розпитуючи кожну, як звати і звідки родом. А коли перекладач відійшов, раптом запитав: «Чи багато в лісі ворожих військ і техніки?». Дівчата розповіли про все, що бачили, адже їх щодня ганяли стежкою через ліс на роботу. Мабуть, дані були важливими, бо вночі весь ліс накрили кількома залпами «Катюш», і все вигоріло до тла. А вранці наступного дня кілька дівчат, серед яких була і Ольга, втекли звідти. Фашистам було не до них. Незабаром прийшли наші війська, і дівчата попросилися на фронт. Їх взяли, але в господарчу частину. Дівчата заготовляли продукти, доставляли обіди у фронтові смуги. Разом із частинами, які атакували, дійшли до Берліна. Ольгу Петрівну Черненко та її чотирьох подруг із Полтавщини нагородили медалями «За перемогу над Німеччиною». У січні 1946 року дівчина повернулася в Семенівку. Закінчила Полтавський сільськогосподарський технікум, а згодом інститут. Працювала в управлінні сільського господарства агрономом по захисту рослин від хвороб, шкідників і бур'янів. Уже в мирні дні Ольга Петрівна була нагороджена орденом «За мужність», багатьма ювілейними нагородами.
Усе своє життя О. П. Черненко не шукала легких шляхів. Інша на її місці зробила б шалену кар'єру, маючи батька – прославленого хлібороба Героя Соціалістичної Праці (1960 рік), учасника третього Всесоюзного з’їзду передовиків колгоспного виробництва в Москві, депутата Полтавської обласної ради 10 скликань, відомого голову правління колгоспу імені Карла Маркса (Великі Липняги) Петра Юхимовича Черненка. Та донька всього в житті досягала самотужки. Вчилася, працювала, виховала і вивчила сина Валентина, який присвятив себе, як його дід і мати, сільськогосподарському виробництву і став достойним представником славної трудової династії.
