b_385_225_16777215_0_0_images_news_2016_semenivschyna_shkola_45_04_01.jpg

Волонтерський рух масово охопив наш район. Небайдужих людей виявилося у скрутний для країни час багато. Вони збирають кошти, на які купують бронежилети, взуття, продукти для воїнів АТО. І випускники нашої школи, вболіваючи за долю тих, хто відстоює цілісність нашої держави, підтримують їх матеріально. Успішні приватні підприємці Н. М. Пєрова та її доньки Ірина Харченко зі своєю сім’єю і Руслана Пєрова, В. Притула, А. Гудзенко (Саврига), Т. Верменич, Л. Верменич та інші не скупляться на добро зара­ди важливої справи, а для Т. Рябчун волонтерська справа стала сенсом її життя. Це зійшли оті зерна патріотизму, любові і доброти, посіяні колись батьками і вчителями.

Війна з окупантами на сході країни принес­ла багато горя, і люди об’єдналися та згуртувалися заради благородної мети. Ще у 70-80 роки єднання громадянського суспільства було рушієм хороших корисних справ. У кожного класу були шефи, у школи – також. Учні гордилися передовиками виробництва, героїзмом ветеранів війни, які були серед їхніх шефів. Шефи надавали велику допомогу школі у всьому: проведенні шкільних свят, вивезенні зібраного учнями металобрухту, обладнанні спортивних майданчиків за місцем проживання учнів тощо. Постійно надавались транспортні послуги школі районною шляховою дільницею (тодішній керівник В. Г. Кусяка), по-батьківському ставився до школи нині покійний голова колгоспу ім. Чапаєва О. Н. Ромашко. Зверта­лися часто за допомогою і до керівника МШБУ О. П. Ніколенка. І ця добра людина ніколи не відмовляла. Треба було, наприклад, для майбутніх космонавтів однієї із живих картин зварити великий макет земної кулі. До кого звертатися? – До Олександра Петровича. Не можу не згадати добрим словом одного з наших головних шефів – М. Г. Редуна («Райсільгоспхімія»). Він і членом загальношкільного батьківського комітету був, і з учнями, схильними до правопорушень, проводив роботу, і матеріально допомагав. А ще, чого там гріха таїти, дивись, і якусь тонну металобрухту підкине. Узагалі, це світла, щира людина. А яку масивну підставку для ялинки зварили нам у райвідділенні «Сільгосптехніка» (В. Г. Черненко). Вона і понині в школі і ще довго слугуватиме. Виникла ідея обладнати живу картину «Гуляв по Уралу Чапаєв-герой». Без шефів не обійдешся. Є справжні друзі – ХПП (директор Герой Радянського Союзу В. Д. Кізь). Там нам обладнали, як у казці, звичайного воза під тачанку. Василь Дмитрович наказав виділити трьох коней-красенів (сірі «в яблуках»), виділили і їздового з числа працівників підприємства (по найімовірнішій версії, це був Б. Гиря). Ми його замаскували під чапаєвця.

Підібрати героїв для живої картинки серед учнів не було проблемою: «Чапаєв» – С. Науменко, «Анка-кулеметниця» – В. Рокита, «Пєтька» – В. Прохоренко, боєць – С. Іващенко. «Анці» був потрібний кулемет. У цукрозаводі (директор В. І. Науменко) справжні майстри виготовили кулемет «Максим» періоду громадянської війни. Одяг для «Чапаєва»» шукали по всьому району. Якою ж була наша радість, коли один житель с. Біляки дав нам у користування справжнісіньку бурку, як у Чапаєва (на жаль, забулося прізвище цієї доброї людини, може, рідні чи сама ця людина пам’ятає цей життєвий епізод, то обізвіться). І коли вже все було, як кажуть, «в ажурі», наша красива тачанка урочисто проїхала по центральній вулиці селища на святковій демонстрації. Враження було незвичайне. Крім В. Д. Кізя, нам багато допомагав М. І. Ворона, В. П. Івлєв та інші. Користуючись нагодою, хочу подякувати нинішньому директору хлібоприймального підприємства В. І. Полтавцю. Нещодавно я звернулась до нього з метою уточнення деяких подій тих років. Незважаючи на свою зайнятість по роботі, Володимир Іванович терміново повідомив мені потрібну інформацію. Я зрозуміла, що йому не байдужа історія його підприємства.

Нам конче потрібна була військова форма часів Великої Вітчизняної війни для хлопців. Випросили ми з Л. П. Милашевич (тоді були ми колегами) у сільгосптехніці автомобіль «літучку» (Д. С. Онищенко) і вирушили в м. Лубни до наших шефів – у військову частину. А почалося це шефство з легкої руки О. Ф. Романенка. Ми їздили до них у гості, хлопчаки залюбки вилазили на танки, для нас проводились екскурсії, а ми, звичайно, теж радо приймали в школі, як дорогих гостей. Мабуть, із сотню комплектів військової форми виділили для двох семенівських шкіл. Після свят тим же транспортом ми доставили все туди, де брали. Коли надумали сформувати колону дівчат у військовій формі, звернулися до тодішнього секретаря райкому Компартії України Н. Д. Ков’ях. Спасибі цій дорогій людині. Коли ми зверталися до неї із своїми планами, задумами, а то й фантазіями, Ніна Дмитрівна завжди відгукувалася. Було таке враження, що вона ще і в школі працює. У побуткомбінаті пошили для школи 50 комплектів військової форми для дівчат. 8 травня була примірка, але вигляд, або, як тепер кажуть діти, «прикид», не той. Із білої клейонки за ніч дівчата поробили портупеї і стали окрасою святкової колони (фото №1).

b_385_225_16777215_0_0_images_news_2016_semenivschyna_shkola_45_04_02.jpgВелике спасибі безвідмов­ним жіночкам із побуткомбінату, що перешили нам форму і костюми юних барабанщиць (фото №2, на передньому плані зліва направо Зіна Кравець, Галина Третяк, Таня Кравець), будьонівців, моряків та ін. Дякую від імені школи і учнів 70-80 років тодішнім працівникам БУ-33, Сільгосптехніки, Сільгоспхімії, районної шляхової дільниці, МШБУ, цукрозаводу, хлібоприймального підприємства, художньої майстерні – усім шефам, керівникам підприємств і організацій, які надавали допомогу школі. Їхня доброта і щедрість душі не забувається, такими людьми можна гордитися.

Я не знаю, як у ті часи ставилися до працівників правоохоронних органів, але для школи це були «ліпші» друзі. М. І. Скляренко вкладав душу, працюючи з учнями-порушниками. Школі надавався транспорт, особливо тоді, коли проводилися рейди в неблагополучні сім’ї і в місця відпочинку молоді у вечірній час чи потрібно було терміново доставити дитину в лікувальний заклад, а швидка допомога була на виклику.

У 70-80 рр. велика увага приділялася роботі з профілактики правопорушень серед неповнолітніх. За дітьми, схильними до правопорушень, закріплялися шефи із числа старшокласників та представників старшого покоління. Дбали про зайнятість цих дітей у вільний від навчання час, охоплення їх гуртковою роботою тощо. За сприяння тодішнього начальника райвідділу міліції В. В. Спаського було організовано гурток юних інспекторів руху. Треба було бачити, з яким завзяттям юні гуртківці витесували жезла у шкільній майстерні з учителем Якимом Івановичем Молдавцем. «Будматеріал» випросили у БУ-33. Жезла були готові, пожурились діти, що форми немає. Наступного дня «явились». В одного на лоба сповзає міліцейська фуражка – у діда випросив, у другого фуражка прикордонника – брат з армії повернувся. Справжні «даїшники». Озброївшись жезлами, після уроків вирушили на «велику дорогу» (що веде на Кременчук) «порядки наводити». З нами співробітник міліції. З великим завзяттям наші «інспектори ДАІ» орудували жезлами. Правда, нас не дуже боялися, більше привітно посміхалися чи сигналили нам. А один водій, притишивши хід, запитав міліціонера: «Що то у тебе за патруль? Усе життя за кермом, а такого не бачив». Та найприкрішим було для юних інспекторів те, що ні в кого водійські права не забрали. А це, на їхню думку, було несправедливо, бо окремі водії порушували правила дорожнього руху.

b_385_225_16777215_0_0_images_news_2016_semenivschyna_shkola_45_04_03.jpgДо різних видів діяльності залучали вчителі тоді таких учнів після навчальних занять. Незважаючи на наявність у них негативних рис і допущення порушень поведінки, вони виявляли дитячу щирість, безпосередність і доброту. Це вони першими помічали, що вчитель чомусь такий зажурений. Залюбки розповідали про все, тільки на домашні негаразди було «табу». Більшість таких дітей стали успішними в житті людьми.

Велика вдячність за співпрацю начальникам райвідділу міліції тих років В. В. Спаському, В. І. Веркулею, Ю. Г. Тіцькому, Г. І. Уманцю, а також усім співробітникам. У підбірці матеріалів про працівників міліції 70-80 рр. надав допомогу працівник райвідділу внутрішніх справ О. В. Мірошніченко, колишній випускник нашої школи, який добре пам’ятає про корисні справи учнів, бо й сам був їх активним учасником.

Було б несправедливо не згадати колишніх випускників школи, які не забули про неї і через десятиліття. Тільки-но С. В. Семигреєнко закінчив інститут і прийшов на роботу в райспоживспілку, відразу ж відгукнувся на наше прохання про допомогу. У нас не було чим важити металобрухт. Від Сергія Васильовича із першого разу після нашого звернення почули відповідь: «Рішим». І сходу все рішали не один раз. Як С. В. Семигреєнко, так і С. І. Сень та С. С. Мовчан – «вчорашні» шкільні активісти, прапороносці, спортсмени, переможці змагань – хто, як не вони, знали потреби і проблеми школи. І у своєму дорослому житті щедро допомагають своїй рідній школі.

До 35-річчя школи С. І. Сень подарував 2 комплекти спортивної форми для учнів (і досі в ній бігають) та 40 шкіряних м’ячів (справжнє для дітей багатство), а ще спортивні костюми для своїх дорогих учителів «Дмитровича» і «Федоровича». Сергій Іванович попросив тоді мене, щоб я не виносила йому подяку через газету, бо це для нього не показна справа, а поклик душі. Я дотрималась слова і тільки через 10 років про це призналась. Свій подарунок С. С. Мовчан не зміг представити у святковий зал, а передав його напередодні. У тодішнього директора школи О. І. Рубан був справжній шок. «Ось ідіть сюди, по­дивіться», – позвала мене. Посеред вестибюля стояла 150-кілограмова бочка з фарбою, та хіба такої якості, як тепер. Нею пофарбували увесь спортзал, який потім років 10 не потребував ремонту. Школа дуже вдячна вам, Серьожа Семигреєнко, Серьожа Сень та Серьожа Мовчан за святу любов до рідної школи і надану їй допомогу. Для вчителя ви завжди залишаєтесь «Серьожами». Й інші випускники школи не стоять осторонь шкільних проблем, допомагають у їх вирішенні. Це і В. Колотуха, І. Коваленко, В. Куцовол та багато інших, за що їм велика вдяч­ність і учительська шана.

Хочеться, щоб нинішнє покоління школярів не забували тих, хто, не шкодуючи сил, здоров’я, матеріальних ресурсів, працював на наше з вами благо, хто допомагав і допомагає школі.

Ніна Іванівна ЯНЧА, заступник директора
з виховної роботи 70-80-х – поч. 90-х рр. (050-511-39-29)

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!

Комментарии  

# Oleg 08.06.2016 14:35
Чотири частини,чотири сторінки славної історії СЕМЕНІВСЬКОЇ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ №1 ім.М.М.Хорунжого.Але я рахую,що декотрі герої новітньої історії району не достойні щоб їх тут вспоминали.Прізвищ називать не буду,а про причини зкажу.Ці люди страждають історичною амнезією і приклали багато зусиль щоб внести розкол в суспільство. Велике спасибі автору за дуже цікаву і змістовну розповідь.
# Хвеська 08.06.2016 15:55
Цитирую Oleg:
Чотири частини,чотири сторінки славної історії СЕМЕНІВСЬКОЇ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ №1 ім.М.М.Хорунжого.Але я рахую,що декотрі герої новітньої історії району не достойні щоб їх тут вспоминали.Прізвищ називать не буду,а про причини зкажу.Ці люди страждають історичною амнезією і приклали багато зусиль щоб внести розкол в суспільство. Велике спасибі автору за дуже цікаву і змістовну розповідь.

Ніні Іванівні заживо потрібно пам'ятник ставити.