Мабуть немає жодної родини в Україні, яка б не зазнала втрат у другій світовій війні. Моя сім’я також не виняток. По татовій та маминій лінії мої пращури боролися на фронтах Радянського Союзу з фашистськими загарбниками. Один з них, мій прадідусь Василь Йосипович Кукоба, під час другої світової війни був призваний на фронт у 1943 році. Від’їжджаючи, він сказав дружині Меланії Кукобі, що вони швидко проженуть німців, і він скоро повернеться додому. Влітку 1944 року його було поранено в ногу. Всіх поранених везли потягом до шпиталю через станцію Веселий Поділ, а це за 30 кілометрів від села де він проживав. Прадід вирішив зійти на цій станції, дістатися додому. Він так і зробив.
В селі Мирони хорошої медичної допомоги надати не змогли, і його відвезли до Лубенського шпиталю, але гангрену зупинити уже неможливо... Його привезли додому і в ніч на 25 липня він помер. В цю ж ніч в нього народилася донька, моя бабуся Марія Василівна Кукоба. На цій землі їм зустрітися не вдалося: батько не побачив доньку. До цього часу є могила воїна Василя Йосиповича Кукоби. Прабабуся Меланія Миколаївна Кукоба все життя пропрацювала на відбудові села. На даний час на цьому світі її вже немає, але спогади про них залишилися.
