Хочу розповісти про мою родину і роки Великої Вітчизняної війни. Війна 1941 року увірвалась в юність наших дідів і прадідів, немов чорний смерч. Вона забрала синів у матерів, залишаючи їм лише віру і надію у те, що їх кровиночка повернеться додому живою, міцно обійме і поцілує і більше нікуди, ні в яке пекло не відпустять своїх рідних. Я, як і всі мої ровесники щаслива тим, що не зазнала цього горя, і не хочу його знати. Адже його і не хотіли знати ті, що гинули захищаючи землю від фашизму. Солдати мужньо переносили катування в фашистських таборах, смерть, не думаючи про те, що більше не побачать ні неба, ні сонечка, не почують спів птахів, ні голосочок рідних.
Вони думали лише про наше майбутнє. Аби їхні діти, внуки і правнуки, жили в мирній Україні, раділи кожному прожитому дню. Велика Вітчизняна не проминула жодну родину, жодну хатину, як в селі так і в місті. Моїх рідних також це жахіття війни не обійшло стороною. На фронт пішли ще зовсім молодими мої прадідусі. Це Михайло Шеремет, моєї бабусі тато, пішов захищати Батьківщину від німецьких загарбників. Вдома в нього залишилися дружина і четверо дітей. Найстаршому Федору було 14, найменшому Іванові – 1 рік. Федір допомагав по господарству, був за господаря вдома. Бабусі, як і всим іншим жінкам, було важко, вони працювали в колгоспі, допомагаючи цим нашим солдатам. Але вона діждалася свого чоловіка, він прийшов додому героєм. Дідусь втратив ногу під час бою з фашистами, але він вернувся і це було велике щастя для родини. Він – ветеран війни. Дуже багато горя і болю бачив. Дуже багато втратив друзів на фронті. Зараз його вже немає в живих, але пам’ять про нього житиме вічно, я щаслива що в мене був такий дідусь.
А ще в мене був дідусь Артемон. Він також пройшов війну, залишивши вдома сім’ю з малими дітьми. Він також був героєм, тяжко поранений, повернувся додому з двома осколками в спині. Мужньо переніс той біль і прожив 30 років після війни. Про своїх рідних можна розповідати багато,адже в мене ще був і прадідусь Василь, і прадідусь Сидір, які також захищали землю від ворога, але одним це були герої, які боролися не ради слави, а ради миру на землі. Моєму дідусеві Василеві, що живе зараз з нами, під час війни було 5 років. Але він запам’ятав, коли німці жили по-сусідству з ними, один німець завжди саджав його на коліна, пригощав цукерками. Дідусь його любив як рідного батька, бо його батька забрали на фронт. А цей німець був хороший, він дідусеві говорив: «Кіндер, кіндер, в мене також є маленький кіндер». То навіщо ж тоді, ці фашисти прийшли вбивати чужих діток. Навіщо була ця війна?.
Ветеранів все менше й менше залишається, і нам уже не зможуть розповісти про те, яка страшна війна… Тож потрібно про це, щоб малі і великі війни залишалися в історії. І те, що зараз відбувається в Донецьку, дуже страшно, адже ми живемо в мирній країні, ми не хочемо війни, не хочемо, щоб забирали наших батьків, братів, синів, чоловіків. Щоб знову палала українська земля в вогні, щоб повторилися ті лихоліття 41 року. А зараз на Донбасі іде війна, гинуть люди, які не думають про смерть, а хочуть, щоб ми жили в незалежній єдиній Україні. Я хочу, щоб ця війна швидше закінчилася, щоб був мир, так, як і раніше. Кому вона потрібна ця війна? Ми хочемо миру і щастя на нашій землі. Давайте жити дружно й мирно!
