Марина Матвієнко, учениця 10 класу Василівської ЗОШ І-ІІ ступенів:
У бій за наші ниви,За ясний сміх дитячий,За юний спів щасливий,За славний труд гарячийВперед, полки суворі,Під прапором свободиЗа наші ясні зорі,За наші тихі води.Друга світова – це зламані долі, розбите щастя, розлучені закохані, втрачене дитинство, розірвані сім’ї. Це військові злочини і тортури та знущання, досліди над живими людьми. Це спалені міста та села, заміновані поля, концтабори. Немає родини, яка б не втратила близьких у Великій Вітчизняній війні. Одним із воїнів був мій прадід Митрофан Федотович Павленко (18 серпня – весна 1944). Ще у вересні 1939 року він жив у селі Снітин, мав дружину Оришку і чотирирічного сина Гришу. Працювали в колгоспі різноробочими. При першій хвилі мобілізації його не взяли до лав Радянської Армії через судимість (хуліганство), але вже коли йшла друга хвиля, то взяли разом із односельчанами. Залишивши дружину і двох малих дітей, пішов воювати у складі батальйону, що гнав нацистів з окупованої ними території. Він був учасником битви на Дніпрі. Жахлива картина стала перед ними: смерть побратимів, чорні хмари від згарища, що стояло навкруги, навіть стали червоними води Дніпра від крові, що там пролилася.
Не забуде крові Отчизна,Що пролита за неї в боях..Кров у зрадника – це трутизна,Кров героя – горить в серцях.З величезними втратами здобули очікувану перемогу. І спільними зусиллями відганяли ворога все далі й далі… Вже на південно-західній частині України прадід брав участь в Умансько-Ботошанській операції, де і віддав своє життя за мирне небо над головами дітей та онуків. Завдяки моєму прадіду та багатьом іншим воїнам була звільнена ненька Україна. І я надзвичайно пишаюся цим.
У нашому районі знаходиться мальовниче село Брусово, яке з 1941 по 1943 рр. стало руїною, було окуповане фашистами. Як вони зайшли, то не чіпали мирних жителів, тільки після того, як вбили родину Хоменків з семи чоловік, навіть двох малих діток: «Взявши за плахітячко, підняв дитину і вистрілив, далі вкинув в канаву до інших тіл», – говорили люди, що бачили. Як піднялась рука на п’ятимісячну дитину? Безжальні, як звірі… Нищили все на своєму шляху.
Саме тоді моя прабабуся Надя з восьмимісячною Настею переховувалися на хуторі, за ставком, бо тим берегом німці не йшли – були позривані греблі.
Раніше роком брата Надії забрали в Німеччину на вугільні шахти. Й до сьогодні ми не знаємо, що з ним сталося, він просто зник безвісти… Тому їй дуже важко було з дитиною, та ще й без чоловіка. Палили все: школу, клуб, будинки. Серце розривалося, як бачила, що горить хата. Єдиний їхній притулок. А куди ж тепер з малою Настею? Важко, звичайно, було в ті часи, але дяка Богові, прийшли визволителі, врятували. Гнали ж вороже військо, та швидко гнали і нарешті дочекалися перша спокійна ніч за місяці цього розбрату. Добре, що хоч за ставком хати цілі, можна було попроситися переночувати, були добрі люди. А хату вони відбудували і зажили спокійно на вільній українській землі.

