Микола Вовк, учень 9-А класу Семенівського НВК №1:
Війна… Вона завжди була, є і буде жахіттям, яке забирає найдорожче – життя, руйнує людські долі, приносить біль і горе в сім’ї. Наразі моя Батьківщина переживає не найкращі часи – в Україні йде війна. Нахабний ворог не жаліє ні дорослих, ні дітей, для нього пріоритетом є загарбання чужих земель, поневолення колись «братського» народу. На долю нашої неньки-України припадала випробування за випробуванням, вона ніколи не була завойовницею, не зазіхала на чужі землі, а лише боронилася від нападників.
Але була й інша війна. На той час фашистська Німеччина хотіла володіти усім світом. Тоді війна також прийшла в Україну. Мені розповідала бабуся, що її батько тобто мій прадід – Іван Кіндратович Бражник, також став до лав тодішньої Радянської Армії і пішов боронити рідну землю від «коричневої чуми». Він воював на Північно-Західному фронті, визволяв Білорусію і Прибалтику. За визволення Кенігсбергу (теперішнього Калінінграду) був нагороджений орденом Червоної Зірки. Після визволення цього міста його частину передислокували на Східний кордон з Манжурією (Китай). Він мужньо і віддано боровся за незалежність своєї рідної землі.. З війни повернувся лише в 1946 році, хоча день Перемоги був 9 травня 1945 року. Я горджуся своїм прадідусем і вдячний йому за ту нелегку перемогу. Я його не пам’ятаю, але його подвиг буду пам’ятати завжди.
Давним-давно зарубцювались рани тієї війни. Але не слабшає біль утрати у багатьох родинах. Вицвіли фотографії в сімейних альбомах, пожовкли листи, надіслані з фронту, але в пам’яті кожного закарбувалося усе священне і дороге. Пов’язане з великою боротьбою за честь і незалежність нашої Вітчизни. Останнім часом часто думаю: скільки крові ще треба пролити і скільки страждань ще треба витерпіти, щоб ми могли спокійно спати, навчатися, творити і жити…
