Сергій Гончаренко, учень 9-Б класу:
Війна ніби таке просте слово. Всього п’ять літер, а скільки болю, страждань, сліз вона принесла людству. Скільки людей полягло в бою за вільну, незалежну державу, за нас онуків і правнуків, щоб ми прокидались вранці під ніжні промінці сонця, цінували кожен новий день. Щоб описати всі жахи війни не вистачить і цілої книги. Велика Вітчизняна війна, на жаль торкнулася і моєї родини. Вчорашні випускники шкіл, які мріяли отримати освіту йшли добровольцями на фронт. Серед них на жаль опинився і мій прадідусь Іван Терентійович Лисий. Як тільки оголосили про окупацію нашої країни, як він навіть не роздумуючи пішов добровольцем. Все що зробив на прощання – міцно обійняв і поцілував своїх рідних. Моя бабуся будучи маленькою дівчинкою, вперше побачила в таких мужніх батьківських очах сльози і страх за майбутнє.
Скільки жертв. Скільки спалених міст, селищ і сіл побачив мій прадідусь за час війни. Найбільше що я пам’ятаю з розповіді рідних це те, як він звільняючи від фашистів село Хорошку, Лубенського району, де їх, знедолених і вимучених війною солдатів, годували й допомагали місцеві жителі. Ці люди були налякані боями але вони не тікали, а переховуючись від фашистів допомагали їм.
Дні місяці, три довгих роки, смерть дивилася в очі моєму прадідусеві. Але він як справжній і мужній солдат не відводив свого погляду. Вона була йому не страшна. Страшніше і болючіше було дивитися на розорені села і міста, на голодуючих і виснажених дітей, на змучених і втомлених жінок... Тому зараз, ми повинні берегти те, що ціною свого життя подарували нам наші діди і прадіди.
