Ліна Шульга, учениця 6-А класу:
Славним прадідам своїм уклонімося до ніг
Вони пішли від нас на початку 90-х років буремного двадцятого століття. Мені не було тоді й десяти років, але пам’ять все ж зберігає їх як рідних, дуже близьких людей. А ще фотографії… Переглядаючи сімейні альбоми задаю питання свої дідусеві і бабусі, щоб більше взнати про їхнє життя, життя моїх прадідів-фронтовиків, які пройшли горнило Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Прадід Григорій батько мого дідуся народився в 1910 році на Сумщині у багатодітній селянській родині. З малих літ зазнав тяжкої праці на землі.
А потім була війна… З перших днів мобілізації прадіду Гришу забрали до війська, а вдома залишилась в сльозах дружина з трьома малолітніми дітлахами. За кілька тижнів сяк-так навчили стріляти з гвинтівки й послали їх в військову частину на захист Києва. Кажуть 37 армія і 100-ий полк де воював мій прадід добряче билися на Голосіївських кручах під столицею України. До останнього патрона билися бійці полку і не здали позицій. Але в кінці вересня 1941 року під Пироговом потрапили в оточення як і весь південно-західний фронт червоної армії.
Був довгий і принизливий, важкий полон. Знущання фашистів, голод, холод, знущання на межі смерті в п’яти концтаборах гітлерівської Німеччини, аж до визволення в кінці війни. Потім ледь живого знову забрали до війська і повернувся на Батьківщину через рік після закінчення війни. Дома – розруха, холод, голод, троє обірваних діток і хвора дружина. Та не опустились руки солдата після перенесеного жахіття війни. Роки відбудови наслідків війни. Знову важка праця, злигодні – все пережив мій прадід.
Кожного року сім’я збиралась на День Перемоги. Сини та онуки допомагали садити картоплю на городі, а потім сідали за довгий стіл в садку обідати. Отож, як сядуть за святковим столом і прадід Григорій почне «Ой при лужку, при лужку» а його дружно підхоплять чотири сини то стає тісно пісні в квітучому яблуневому саду. Рветься вона крізь білопінне гілля до ледь-ледь зазеленілої весною стіни лісу понад Сулою, відбивається луною від нього і лине далі у простір понад заплавою. Дружній пісні допомагала гармошка, що в умілих руках діда Мишка витинала нестримний танок чи сумну мелодію. Чомусь вони співали більше сумних українських пісень. На мою думку це прагнення у вільну годину заспівати сумної пісні було як крик зболеної душі, крик серця – виплеснути тугу життя саме піснею.
Прадід Віталій народився в 1922 році на Кіровоградщині в сім’ї службовців. Початок війни його дев’ятнадцятилітнього юнака застав в лавах Червоної Армії. Як здібного і умілого солдата його направили на навчання в Саратовське артилерійське училище і вже через пів року його батарея громила фашистів на Дніпрі. Потім були запеклі бої за звільнення України від ворога. Поранення. Війну старший лейтенант, командир артилерійської батареї Віталій Дмитрович Чоботарьов закінчив у Берліні. За ратну службу на полях війни нагороджений орденами і медалями.
Переді мною фотографія прадіда Віталія, молодий, ставний офіцер-артилерист. Що відчував він після Перемоги?. Мабуть безмежну радість, що нарешті закінчилась війна і він знову повернеться до сім’ї, до радісного, мирного життя. Він ще молодий, здоровий. Нічого не віз додому воїн крім недорогих подарунків рідним та трофейного акордеону. Думав порадувати музикою близьких та друзів. Та, з часом чомусь не вивчився грати на чужому інструменті. Он лежить він в шафі припадає пилом немов спогад про ті страшні роки війни.
Демобілізований офіцер на різних ділянках народного господарства працював і керівником, і водієм швидкої допомоги. Дуже любив своїх дітей і внуків. Захоплювався полюванням і риболовлею, стрілецьким спортом і технікою. Був чемпіоном Семенівського району зі стрільби. Брав участь в обласних і республіканських змаганнях. Та не витримало серце артилериста надірване війною. Рідні і друзі будуть пам’ятати його щиру вдачу, доброзичливість і відвертість, простоту і порядність.
На мій погляд у цих двох солдатів війни різні долі, але водночас їх об’єднувало одне – любов і самопожертва за Батьківщину. Вірні обов’язку захисника вони йшли під кулі ворогів стійко переносити лихоліття заради щастя своїх близьких і всього народу. Немає в живих моїх прадідів, та я вірю і впевнена, що ніколи не припаде пилом часу пам’ять про них і всіх, хто захищає Вітчизну. Мабуть саме за такі людські цінності з такою ж вірою в серці, з тою ж відвагою б’ються за Україну наші бійці на Донбасі в зоні АТО в наші дні.
