Валерія Киба, 9-А клас, Семенівський НВК №1:
Війна… Просто слово. П’ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує в нас воно! Біль, героїзм, туга за близькими людьми, ненависть та любов… Скоро сімдесят років, як закінчилась Велика Вітчизняна війна. Її відголоски дотепер відгукуються вибухами забутих на полях мін та снарядів. Із досвіду воєнного покоління ми знаємо, що війна – це біль та страждання. З чим ми можемо порівняти біль жінки, що отримала похоронку на чоловіка або сина? Або біль дівчини, яка проводжала на війну хлопця, а дочекалася скаліченого інваліда? Життя мого прадідуся Миті занапастила Велика Вітчизняна війна також. Було тоді йому п’ятдесят п’ять років. Він пішов на фронт у перші дні війни 1941 року. Був двічі поранений. Нагороджений багатьма нагородами. Бабуся розповідала мені різні історії про те, що траплялося з моїм прадідусем на війні, але найбільше мені сподобалась ось така історія.
Одного разу на привалі, загін де служив мій дідусь, відпочивав біля лісу. Раптом із-за дерев вибігла маленька дівчинка у розірваному одязі. Солдати здивувалися, підізвали її до себе. Дівчинка сказала, що вона дуже голодна, але ніхто із солдатів не хотів віддавати свій пайок, лише мій прадідусь віддав свою їжу. Олена, а саме так звали дівчинку, не залишила і сліду від дідусевого гостинця. Потім вона розповіла, що її село спалили фашисти, а мати встигла відвести її у ліс до їх приходу. Моєму дідусеві не хотілося залишати маленьку знайду, яку встиг полюбити за декілька днів, але його чекала далека дорога, тому залишив Оленку у найближчому селі. За цей маленький подвиг я поважаю прадідуся, бо хоч він і бачив смерть та страждання бійців, хоч і голодував та був під обстрілами, але не втратив людяність та доброту.
Зараз я розумію, яка страшна війна і наскільки бажаний мир. Кожен день спостерігаю за промінчиками сонця, що заходить. Я знаю, що після заходу має бути схід. А яким він буде: чи теплим і лагідним, чи жорстоким і кривавим, залежить від нас. І народжується відчуття: не треба більше війни. Ніколи…
