Наш земляк Григорій Соколовський, заслужений діяч культури Республіки Білорусь, лауреат спеціальної премії Президента Республіки Білорусь, лауреат спеціальної премії Президента Республіки Білорусь за високі творчі в області літератури, культури і мистецтва. Лауреат премії Білоруської спілки журналістів «Золоте перо», літературної премії Максима Богдановича, премії Федерації профспілок Республіки Білорусь.Соколовський нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради Республіки Білорусь. Нагороджений медаллю Муси Джаліля за особливі заслуги в літературній творчості. Він автор понад 20 поетичних збірок. Упродовж багатьох років працював першим заступником голови Білоруського союзу журналістів, головою Мінського обласного відділення спілки письменників Білорусії.

Народився в селі Богданівка 2 вересня 1946 року. З раннього дитинства любив книги. Батько Василь Григорович і мати Оксана Захарівна зранку й допізна працювали в радгоспі «Богданівський». Брати Борис і Валентин теж не сиділи склавши руки. Тож найбільше уваги малому Григорію приділяла сестра Ніна, яку він безмежно любив. Навчаючись в шостому класі Гриша таємно від усіх надіслав свою першу замітку в районну газету на 15 рядків під заголовком «Доброї путі». В ній ішлося про місцевого комсомольця Василя Білокобильського, токаря центральної майстерні радгоспу «Богданівський, який переймає досвід у досвідчених робітників – кращих токарів Миколи Шевельова та Павла Грінченка. А згодом були перші поетичні рядки – вірш «Осіння молитва». Районка надрукувала написане, ще й вислала перший в житті гонорар. На зароблені гроші у шкільному буфеті Гриша замовив на весь 6-Б клас – 32 склянки чаю і 2 кілограма пряників. Далі були шкільний літературний гурток, стінгазета і замітки в районку.

Все своє життя Гриша проніс палку любов до рідного краю. Думками він був завжди вдома, багато років переписувався з вчителькою української мови й летератури Богданіської ЗОШ Галиною Миколаївною Лиманець, своїм колишнім товаришем Василем Васильовичем Білокобильським, багатьма односельцями, однокласниками, друзями дитинства. Його поетичний талант визрівав ще за шкільною партою. Він любив своїх вчителів Олександра Івановича Авраменка, Віру Леонтіївну Павленко, Галину Костянтинівну Молебну, Ганну Захарівну Скрипніченко, Остапа Григоровича Сахарова, Степана Андрійовича Литовченка, Катерину Василівну Кізь, Миколу Михайловича Хорунжого, Григорія Миколайовича Нагайника та інших.

– «Активності Гриші Соколовського не було меж, – розповідає Любов Василівна Гаврись (Мазанько). – Жодне свято, спортивне змагання чи інший захід, що проходив у школі не обходився без його участі. Він умів організувати і повести за собою клас, був гордістю школи.

– Серед однокласників Гриша вирізнявся ерудованістю, дотепним гумором, неординарністю мислення, – пригадує Валентина Олександрова (Личковаха). Він був справжнім другом, завжди приходив на допомогу і був душею компанії. Нам ніколи не забути походів, які він часто організовував, пісень біля вогнища в стровинному парку в Богданівці.

Після школи Григорія запросили працювати в районну газету. Для юнака, що мріяв стати журналістом, це було справжньою школою. Після невдалої спроби вступити до Київського держуніверситету, була строкова військова служба в ракетних військах. В армії Григорій з пером не розлучався, активно писав у газети та журнали. Одного разу в творчому конкурсі газети червонопрапорного Білоруського військового округу, в якому довелося служити, зайняв друге місце. І талановитому юнакові запропонували вступити на факультет журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Співбесіду пройшов успішно і екзамени здав на відмінно. Швидко пролетіли роки навчання. Позаду залишилися курсантські проблеми, попереду офіцерська служба – на плечах лейтенантські погони, білий ромб на грудях. По розподілу був направлений для проходження подальшої військової служби у Вітебську 103 повітряно-десантну дивізію, в газету «Гвардієць». Працював на посадах коресподента, відповідального секретаря, редактора. На рахунку Григорія 125 стрибків з парашутом. Далі був Афганістан, куди в грудні 1979 року закинула його офіцерська доля. Брав участь у бойових операціях. За мужність і відвагу проявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку в Республіці Афганістан Григорій Соколовський  нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради СРСР і медаллю «За бойові заслуги». Побачила світ його перша поетична збірка «Афганський зошит», яка мала великий резонанс. Це були вірш військового журналіста, десантника прославленої 103-ої повітряно-десантної  дивізії, яка першою увійшла у 1979 році в Кабул. Вірші бійця, що був у Кандагарі, Гераті, Баграмі, що рятували душу, очищали від жорстокості.

Після Афганістана Соколовський продовжив службу в 106-ій повітряно-десантній дивізії, а після закінчення редакторського відділення Військово-політичної академії був направлений у Мінськ, в газету Червонопрапорного Білоруського військового округу «Во славу Родины». За шіть років пройшов шлях від коресподента до головного редактора. У 1996 році був прийнятий у спілку до письменників Білорусії.

У його долі два крила – українське і білоруське, дві батьківщини, ніби дві гілки в яблуневому саду схрестилися і переплелись. Пройшов непростий шлях від рядового до полковника. Куди тільки не закидала його нелегка військова доля. Але як не було важко, завжди залишався вірним військовій присязі. Багато його поетичних збірок написано саме на військову тематику. Поетична майстерність Григорія Соколовського не залишалася без уваги відомих білоруських композиторів і співаків. Ігорь Лученок, Леонід Захлевський, Едуард Ханок, Віталій Раузо – саме за їх допомогою мільйони любителів музичного мистецтва познайомилися з чудовими піснями на вірші Соколовського.

Особливе місце в його поезії займає Україна, рідне село Богданівка. Багато віршів, поем поет присвятив саме їм. Про все, що його хвилювало, від чого боліла і окрилялась його душа він говорив у своїх віршах. Я вдячний долі, що звела мене з Григорієм Соколовським. Ми майже ровесники. Тернистий шлях в журналістику починали разом в районній газеті «Комуністичним шляхом» і путівку нам давали досвідчені майтри пера Костянтин Косиця, Іван Корж, Станіслав Березовський, Іван Кравченко та інші. В шаленному ритмі життя Григорій Васильович завжди знаходив хвилину, щоб поспілкуватися з батьками, рідними, друзями по мобільному зв’язку, через інтернет, часто писав листи, а коли випадала нагода ніби той лелека долаючи сотні кілометрів летів до свого рідного гнізда.

При зустрічах із земляками, які завжди були йому раді любив повторювати, що душа в нього хоч і українська, але є в ній часточка білоруського, де знайшов своє кохання, створив сім’ю, став батьком двох красунь доньок Олени і Наташі, мав трьох онуків. Дідусева гордість онук Євген Соколовський. Він продовжує справу навчаючись зараз на третьому курсі факультету журналістики Мінського державного університету. Пише чудові вірші, лауреат багатьох пристижних літературних премій і прозаїк. Дружина Григорія Васильовича – Надія Леонідівна, педагог за освітою, нині на пенсії, проживає в Мінську. Із близьких рідних Григорія Соколовського старший брат Борис пройшов шлях від сержанта до полковника. Працював в обласному управлінні МВС України в Полтавській області, нині пенсіонер, проживає в Полтаві. Брат Валентин – трагічно загинув в автомобільній аварії. Сестра Ніна, якій виповнилося 82 роки мешкає в селі Гориславці Кременчуцького району.

Родина Соколовських свято оберігає велику літературну спадшину Григорія Васильовича. Його племінниця Людмила Старушко з міста Комсомольськ на Полтавщині зібрала книги, фотографії, цікаві документи із сімейного архіва і передала для Семенівського районного краєзнавчого історико-краєзнавчого музею. Нині в садибі Соколовських у Богданівці проживає сільський народний умілець Олександр Бутурлим. Росте біля будинку білокора красуня берізка посаджена Григорієм Васильовичем. Зустрічає всіх, хто завертає на обістя, криниця про яку часто згадував у своїх віршах поет, в якій дійсно завжди холодна і найсмачніша вода.

Григорію Васильовичу Соколовському довелося жити,творити, раптово померти на 65 році життя в розквіті таланту, не в рідній стороні, про яку мріяв до свого останнього подиху. Світлою пам’яттю про нього живуть його друзі, колеги, всі, хто знав його, захоплювався його творчістю. Відомий білоруський поет і прозаїк Анатолій Астахов присвятив пам’яті нашого земляка хвилюючі, незабутні рядки:

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!