Розпочав свою ходу лютий – останній зимовий місяць, нагадавши що на його початку, а саме 2 лютого того далекого 1935 року, 84 року тому, на теренах нашого краю народилася надзвичайно мудра і талановита людина – Олексій Олексійович Дудник.
Його мала батьківщина – невелике село Вербки Устимівської сільської ради, що загубилося серед степів широких на милій серцю Україні:
Вмить серце заб’ється
Солодко і терпко –
По всьому єству
Розіллється тепло,
Як раптом почую –
Хтось вимовить «Вербки»…
А що таке Вербки?
Звичайне село…
Так із любов’ю і ніжністю писав про своє рідне село Олексій Олексійович. Мати, Ганна Кононівна, працювала у місцевому колгоспі бухгалтером, а в повоєнні роки – головою сільради, заступником голови і навіть головою колгоспу. Батько, Олексій Самсонович, зоотехнік, загинув у серпні 1941 року на фронті Великої Вітчизняної війни.
Навколишні події дитяча пам’ять почала систематично фіксувати з першого дня війни: майдан біля церкви, підводи, чоловіки з речовими мішками і заплакані жінки – матері, дружини, наречені. Сільські дітлахи дивилися на все це з острахом, але без сліз. А потім в’їзд у село ворожих танків… З одного боку вулиці – невелика купка по-святковому вдягнених селян із хлібом-сіллю і букетами квітів. З іншого – споконвічні гречкосії, трударі-колгоспники, серед них і мати з малим Олексієм.
У його пам’яті збереглися роки фашистської неволі, повернення визволителів у село, довгождане свято – Перемога. То були нелегкі часи: розруха, голод, злидні. Дітей у Ганни Кононівни було четверо – всі школярі. На них було дві пари взуття – американські солдатські чоботи і полатані черевики. Тільки завдяки тому, що двоє школяриків ходили на заняття в школу у першу зміну, а двоє – в другу, то мали змогу здобувати знання.
Та як би тяжко не жилося в сім’ї, найбільшою цінністю була книга. У той час на сільську бібліотеку щомісяця надходила роман-газета, де друкувалися твори найпопулярніших авторів. Роман-газети по черзі читало все село. Коли Олексій почав ходити у 6 клас, то у свого однокласника за «пугача» (корковий іграшковий наган) виміняв «Кобзар». Книга пережила лихоліття, була без початку і кінця, але все те, що в ній залишилося, було по кілька разів перечитано. Особливо Олексію сподобався «Сон» («У всякого своя доля…»). Очевидно, під враженням від Тараса Шевченка він почав віршувати. Один із його віршів було навіть надруковано у шкільній стіннівці. Це було щось про мир, дружбу народів, але Олексій навіть у мріях не бачив себе поетом. Він, ще «ходячи під стіл пішки», мріяв стати лікарем. Тож, закінчивши у 1950 році семирічку, вирішив вступити до Кременчуцької фельдшерсько-акушерської школи. Документи повіз сам, благополучно їх здав і отримав виклик на вступні екзамени. На одне місце претендували 13 бажаючих. Кожен 13-й – щасливчик. Олексій став ним. Студентські роки – найкращі. Вчився охоче, знання, завдяки хорошій пам’яті і звичці записувати за викладачем, давалися легко. Чотири роки промайнули як одна мить.
У 1954 році з дипломом фельдшера-акушера Олексій Олексійович був направлений у Рівненську область і почав працювати в селі Бережки Дубровицького району, а вже в жовтні був призваний на строкову військову службу. Під час служби в армії одержав травму ока, через що, за висновком медичної комісії, не був допущений до вступних екзаменів у медінститут.
У його трудовій книжці зовсім мало записів. Після армії Олексій Олексійович – медпрацівник здравпункту Веселоподільського цукрокомбінату, а з 1959 року – завідуючий фельдшерсько-акушерського пункту в селі Паніванівка. За багаторічну і добросовісну роботу він здобув незаперечний авторитет. До нього «по здоров’я» приїздили за сотні кілометрів. За високопрофесійну, самовіддану працю на ниві охорони здоров’я Олексій Олексійович був нагороджений медаллю М. І. Пирогова та знаком «Відмінник охорони здоров’я». А ще він мав Божий дар поета. Серйозно займатися поезією він став, коли зрозумів, що вищої медичної освіти йому вже не здобути. Підготував до друку свою поетичну збірку. Але один рецензент написав на його рукописі: «Не маючи спеціальної освіти, не можна стати навіть водієм, а ви хочете стати поетом». Та, всупереч усім негараздам, Олексій Олексійович уперто писав, здобуваючи літературну освіту самотужки. Писав і мріяв про власні збірки. І омріяне збулося. Він стає лауреатом престижних літературних премій. Його вірші, гуморески, фейлетони друкують найпопулярніші українські видання. На його слова пишуть пісні, що стають хітами. Вони й сьогодні живуть серед народу. Він стає членом Національної спілки письменників України. Понад 20 його чудових поетичних збірок побачили світ. Понад 200 пісень створено на вірші Олексія Олексійовича Дудника. Їх залюбки співає і читає народ, а це найвища оцінка його творчості.
Прожив Олексій Олексійович 76 славних років. Помер він 10 лютого 2011 року. Із дружиною Ніною Іванівною (нині покійною) прожили в мирі і злагоді 45 щасливих років. Виростили 4 дітей. Донька Ольга уже 34 роки працює лікарем-терапевтом Семенівської ЦРЛ, з них 19 років – завідуючою терапевтичного відділення, Олена – лікар-стоматолог (м. Полтава), Тетяна живе і працює в Італії, син Олексій – робітник на заводі (м. Глобине). Гордістю родини Дудників є четверо онуків і правнуків. Денис продовжив лікувальну справу знаменитого діда, ставши лікарем-урологом, онука Юлія – фармацевт, онук Ростислав – програміст, а Максим – кухар.
Помітний слід залишив О. О. Дудник на дорогах земних.
Валерій ЗІНЧЕНКО
