На моє особисте переконання, жодна з існуючих на світі професій так правдиво не відображає людську сутність, як найдревніша і в той же час вічно молода, так потрібна в суспільстві професія лікаря.
Майже щодня перебуваючи в екстремальних умовах, коли необхідно миттєво приймати єдине правильне рішення, рятуючи життя хворому, навіть забуваючи про своє, людина розкриває свою істинну натуру – вона або егоїстична і байдужа, або навпаки добра і сердечна. Адже нині вимирають не лише рідкісні види флори і фауни, а й рідкісні види людських почуттів. Тому професію лікаря обирають не випадкові люди, а саме ті, які від народження благословенні на святі земні діяння: «разити смерть і стверджувати життя». Такими є лікарі Семенівської лікарні Тетяна Андріївна і Микола Іванович Панченки (на фото), які все своє життя присвятили обраній професії.
Десь у безкінечних просторах таємничого Космосу, у його чорній безодні мчить голуба піщинка – наша Земля, дивовижний, можливо, навіть унікальний дім, що дав прихисток роду людському. Знайомі сузір’я, незміримі далі Всесвіту, нескінченні світи і серед цієї величі маленька точка на планеті, батьківщина героїні нашої оповіді – її рідне село з трохи незвичною назвою Строкачі, яке в сиву давнину мало назву щиру, українську, поетичну – Любисткове. Село розкидало своє білохаття серед степів, лісів, річок, гаїв, садків і найкращих чорноземів. Палахкотять біля вікон сільських осель квіти, їх багато, різних, у кожному дворі. Це незрадливі обереги нашої духовної спадщини. Усім, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадують: там земля мила, де мати народила.
Хто народився в селі, той ніколи не забуває свого рідного краю, перші кроки по запашній траві на цій землі, де кожна травиночка має свою назву, властивості й навіть використовується в народній медицині як лікарський засіб. Високо в небі літають лелеки, тут океан синього неба з яскравими зорями, як кажуть у народі, це доля кожної людини… Під якою зіркою ти народився, вона й дає тобі життєвий шлях, світить тобі, а колись погасне...
4 січня 1959 року в чудовому Семенівському краї і народилася Тетяна Андріївна Скорик (Панченко). Її матуся Марія Іванівна, закінчивши Кременчуцьке медичне училище, багато років працювала в пологовому будинку місцевого колгоспу «Прогрес», згодом була завідуючою ФАПу в Строкачах. У галузі медицини вона пропрацювала 34 роки. Батько Андрій Кирилович Скорик усе своє трудове життя пропрацював зв’язківцем сільського радіовузла. Старожили села розповідають, що Андрію Кириловичу треба спорудити в селі пам’ятник. У сім’ї, де він народився у тому далекому голодному 1931 році, було п’ятеро дітей: його старший брат, він і троє маленьких сестричок. Діти рано залишилися без матері, і він замінив її для дівчаток – виростив їх, вивчив і заміж віддав.
Сьогодні у Строкачах проживає 54 особи, серед родин є й багатодітні: Міркевичів, Старченків і Гаркуш. Крайня вулиця села межує із 50-гектарним старим сосновим лісом, посадженим у 50-ті роки, підростає і молодий ліс. За селом на леваді протікала невеличка річечка, русло якої постійно впорядковували, озеленювали трудівники місцевого ЗААТ «Прогрес» на чолі з його керівником, відомим аграрієм, природолюбом Михайлом Андрійовичем Шпаковським. Цей райський куточок із чудовим пляжем здавна звався «Сага». Сьогодні від річечки залишилась тільки назва. Була в Строкачах початкова школа, розміщена в добротному, красивому, старовинному приміщенні, був і дитячий садок, і магазин...
Свій шлях у країну знань Таня Скорик почала з початкової школи свого села. Далі здобувала освіту в Оболонській середній школі. Після її закінчення дівчина не роздумувала, яку професійну стежину обрати, бо вона давно мріяла про професію лікаря. Тетяна була впевненою в собі, розраховувала тільки на свої сили і знання. Прагнула бути в усьому першою, кращою. Та траплялись і невдачі, поразки. Кожна людина живе в полоні силового поля, рясно зітканого із радощів і горя.
Активність Тетяни Скорик у шкільному житті, її організаторські здібності в повній мірі проявлялись при організації нею сільської молоді на добрі громадські справи, вона була секретарем комсомольської організації і ватажком молоді села. Завжди мала свою особисту незаперечну думку, з якою всі рахувалися.
Однокласники діляться спогадами тих далеких, незабутніх років.
Окольничий Віктор: «Таня не була заангажованою. Завжди тримала себе вільно, розкуто. Незвичайно демократична, прямолінійна, дружелюбна, без тіні амбіцій і самолюбування, просто як товариш серед товаришів».
Валентина Терещенко (Кондрик): «Наш клас (41 учень) був дуже сильним у навчанні. Таня завжди допомагала однокласникам, особливо в точних науках, давала й списувати домашні завдання і навіть контрольні роботи».
Марія Сливенко: «Ми дуже любимо і поважаємо нашу Таню. Роки не стали на заваді для нас, 13 однокласників, а лише зміцнили наші стосунки, всилили надію, що всі ми, а це Марія Сливенко, Володя Міщенко, Валя Терещенко, Михайло Шуліка, Свєта Новохатько, Віктор Окольничий, Віра Кудря, Віктор Лихолат, Валя Окольнича, Григорій Сліпич, Люда Гайдук, Петро Зоря, Сергій Сизьоненко, будемо і надалі йти разом по життю, допомагаючи один одному, адже це ми ще в шкільні роки створили так звану ініціативну групу і поклялися Тані в усьому допомагати. У неї не існує слова «я не можу, мені ніколи...», є лише «це необхідно, потрібно, треба». При всій своїй величезній зайнятості, вона завжди приходить на допомогу. Часто телефонує кожному, щоб тримати на пульсі життя кожного з однокласників. Вона мені особисто послана Богом, коли захворів мій син і чоловік, казали, що невиліковно, а Таня його вилікувала, і він ще 11 років прожив. У 2003 році у моєї доньки були дуже тяжкі пологи. Я звернулася до неї за допомогою, і вона врятувала мені доньку і внучку. Коли чоловікові потрібні були кошти на лікування, то Тетяна Андріївна і Вітя Окольничий допомогли вирішити фінансову проблему. Наша дружба і вдячність не підвладні часу, вони вічні».
Віра Кудря: «Танюша для всіх нас є прикладом у всьому. Всього в житті вона досягла сама. Я пишаюся, що маю таку подругу, прекрасного лікаря, обдаровану найкращими рисами характеру жінку. Шкільні роки й мої однокласники залишили в пам’яті незгладимий слід на все життя».
Розповідає Тетяна Андріївна: «З ними ми разом зростали, навчалися, раділи успіхам, переймалися невдачами, мріяли про майбутнє і були впевнені, що кожен із нас подолає в житті всі негаразди і ми будемо завжди веселі, у нас усе буде добре. Та на кожній нашій зустрічі вже недораховуємося когось із нас. Починаємо зібрання із вшанування пам’яті наших однокласників і вчителів, які вже відійшли з життя. Щоразу переконуємося в народній мудрості: час – хороший лікар, але поганий косметолог. Життя поступово вкриває наші обличчя зморшками, сріблить сивиною скроні, немов нагадує, що молодість прожити вдруге уже не вдається...
Якось шкода було дивитися на милі обличчя улюблених вчителів перших – Катерину Андріївну Ковтун, Ольгу Сергіївну Зеленець, старших класів – Парасковію Іванівну Гладун, Оксану Василівну Дорошенко, Євдокію Павлівну Сербин, Валентину Іванівну Махно, Юрія Володимировича Нестерова, Миколу Івановича Єреміївського, Данила Даниловича Женченка та інших, а нам так хотілося, щоб вони завжди були такими, як тоді у класі...»
– Тетяно Андріївно, що Вам особливо запам’яталося в дитинстві?
– Надвечір’я, коли через прочинені вікна і двері в хаті пахло сіном, парним молоком, любистком, м’ятою і свіжоспеченими в печі пиріжками. Ще страшенно не хотілося вставати рано, щоб нагодувати домашню худобу і птицю. Спати дуже хотілося...
– А в студентські роки?
– Любила осінні роботи в колгоспах, коли весь наш курс запрошували збирати кавуни, картоплю, овочі. Таких смачних, солодких, величезних кавунів і вдосталь щодня я ніколи не смакувала.
– Яка Ваша улюблена квітка?
– Цим запитанням Ви навіяли спогади минулих, далеких років і приємні хвилини... Народилася я на початку січня, в морозну пору із заметілями. Мені так хотілося, щоб на день народження мені подарували живі квіти. І одного разу моє бажання здійснилося. Мій брат привіз гвоздики, за пазухою, щоб не замерзли, і подарував. Моїм радощам не було меж, адже для жінки квіти – найкращий подарунок. У кожної жінки своя улюблена квітка, яка поєднується з її характером, зовнішністю і навіть асоціюється з кольором її снів. Тому у квітів немає буденності, вони завжди бажані і одягнуті святково. Улюблена квітка, як код доступу у зону почуттів й емоцій, якими живе жінка...
– Який вуз Ви закінчували, де навчалися?
– Лікувальний факультет Дніпропетровського медичного інституту – 4 курси, а 5-ий і 6-ий курси – у медінституті міста Куйбишев, коли вийшла заміж у 1979 році і поїхала за чоловіком на місце проходження ним військової служби. У народі кажуть: «Куди голка, туди й нитка». А древні філософи мали ще вагоміший аргумент: «Людина повинна бути з тим, із ким живуть її думки...» І мали рацію. З Миколою Івановичем ми уже 45 років разом, прожили у мирі й злагоді.
– Де Ви познайомилися з Вашим чоловіком? Звідки він родом і в яких військах йому довелося служити?
– Доля звела нас на лекціях в аудиторіях Дніпропетровського медінституту в тому далекому 1976 році. Родом він із Черкащини, з хутора Смільний Канівського району. Після школи він закінчив Черкаське медучилище, здобувши спеціальність військового фельдшера. Після закінчення вузу був направлений лікарем в одну з частин елітних повітряно-десантних військ. Він справжній десантник, майор ПДВ, чемпіон по стрибках із парашутом і з багатоборства.
Прекрасний сім’янин, має багато позитивних рис характеру, а найголовніше – він надійний, справжній мужчина, що сьогодні рідкісне явище.
– Тетяно Андріївно, далі можете не розповідати. Я добре знаю службу десантників. Наш син після вузу півтора року служив у ПДВ в Прибалтиці.
Батько повітряно-десантних військ, генерал Василь Маргелов коротко, влучно і правдиво охарактеризував службу у ввірених йому військах: «Попав у ПДВ – гордись, а не попав – радій. Збили з ніг – бийся на колінах, іти не можеш – лежачи наступай... Дайте мені два дні, і мої хлопці пів світу поставлять на коліна».
– Тетяно Андріївно, коли Ви з чоловіком приїхали в Семенівку?
– У 1987 році. Тяжко захворів мій тато. І на прохання мами ми вимушені були поспішати додому. Було запізно. Хвороба вже прогресувала, і в свої 57 років тато помер.
– По приїзду я рік працювала лікарем-терапевтом у Семенівській ЦРЛ. А коли вийшов на заслужений відпочинок заступник головного лікаря Микола Миколайович Згола, мене було призначено начмедом, заступником головного лікаря Анатолія Свиридовича Назаренка на 30 років беззмінно. Мій загальний трудовий стаж становить 40 років. Сьогодні я працюю лікарем-терапевтом амбулаторії сімейної медицини комунального підприємства «Семенівський центр первинної медико-санітарної допомоги». А Микола Іванович – лікар-отоларинтолог. Ми обоє лікарі вищої категорії.
– У дитинстві, у шкільні й студентські роки Ви багато читали. Яка Ваша улюблена книга?
– Дивовижну силу мають книги. Ти відриваєш їх, а вони тебе. У незабутні роки мого дитинства, юності, студентства книги писали письменники, твори яких переживуть віки. Книга мала цінність, була найкращим подарунком. Сьогодні ж книги пишуть читачі і не читає їх ніхто...
– Запитання до Вас, Анатолію Свиридовичу. Понад 30 років тому Ви, як головний лікар ЦРЛ, мали приємну нагоду приймати на роботу подружжя лікарів Панченків. Які Ваші думки, побажання Тетяні Андріївні як чарівній жінці і колезі по роботі?
– Я не професійний поет, літератор, але від щирого серця хочу висловитись поетичними рядками вірша, написаного мною.
Жіноче суцвіття –
Це ніжність, добро,
Окраса полтавського краю,
Це ліве і праве крило –
Це все, чим живеш і кохаєш.
Жіноче суцвіття в ЦРЛ поселилось,
З роками воно полонить, розквітає,
О скільки сердець в діамант цей розбилось,
А скільки й понині зітхає...
Жіноче суцвіття – це ніжність, добро і надія,
Як небо, як сонце і вічна краса...
В роботі – ти ліве і праве крило,
Красива, як вранішня квітка
І чиста весільна роса...
Жіноче суцвіття...
Мужчин хай завжди у напрузі тримає,
Я зичу начмеду довголіття і щастя,
Добра по життю я бажаю...
Відомий письменник і лікар Антон Павлович Чехов писав: «Професія лікаря потребує самовідданості, чистоти душі й чистоти помислів». Адже сама поведінка лікаря, коли хворий переступає поріг його кабінету, –– теж ліки. Вміти вислуховувати душу хворого, поговорити з ним так, щоб він повідав усі свої болі. Цього в медичних навчальних закладах не вчать, це дано людині, яка обирає професію медика, на генетичному рівні з молоком матері, адже хворому лікар має бути батьком, тому, хто одужує, – охоронцем, здоровому – другом. Саме так прагнуть працювати лікарі Тетяна Андріївна і Микола Іванович Панченки. Також подружжя Назаренків, Віра Василівна і Анатолій Свиридович, про яких я писав у минулому номері часопису «Вісник Семенівщини».
Коли готувався цей нарис до друку і виходу в світ, мені зателефонувала директор Оболонського опорного закладу загальної середньої освіти Ольга Василівна Кайдалова, щоб висловити вдячність, повагу і доземний уклін Тетяні Андріївні Панченко, лікарю від Бога, за чуйність, людяність, душевність, увагу, високий професіоналізм і вірність клятві Гіппократа, проявлені по відношенню до людей і її чоловіка Володимира Олександровича Кайдалова, за здоров’я і життя якого Тетяна Андріївна боролася до останнього його подиху.
Професія медика не відрізняється високою заробітною платою і якимись благами, та в медицину приходять не ради цього, а за велінням душі, покликом серця. Тим більше заслуговують поваги люди в білих халатах, чиї невтомні руки гамують біль, повертають здоров’я чи рятують найдорожче – життя людини.
«Із дому щодня необхідно виходити з посмішкою і запасом тепла, щоб ділитися ним з оточуючими. Адже що може дати одна людина іншій, крім краплини тепла? І що може бути більшим за це?» – говорить Тетяна Андріївна.
Жіноча доля, мов перекотиполе. Закотиться у радість, потім – у горе. Де радість – пробіжить швиденько, а в горі не спішить. Ой, як душі болить. Тебе ніяк не намалюєш, доле... Ти – все життя, ти перекотиполе. Живуть, мабуть, не марно на землі оті турботи і оті жалі...
Як вистояти там, де дуже завжди слизько? Вона вистояла, мужня, сильна, добра жінка, берегиня родинного вогнища, вірна дружина, любляча мати, талановитий, самовідданий лікар. Не скорилася тому, що піднесла їй доля. Тож нехай у Ваше зболене серце ніколи більше не увійде втрати щем. Щоб ніколи не знали Ви втоми. Хай мир і злагода будуть у домі на довгі літа, на щастя й добро. Адже Ви, Тетяно Андріївно, цього варті.
Щодня турботи доля інші посилає. Живе планета наша, бо біжать роки...
Валерій ЗІНЧЕНКО
