b_385_225_16777215_0_0_images_news_2020_02_bogd.jpg

Серед рівного степу з давніх часів купається в зелені і квітах садів старовинне і вічно молоде село Богданівка. Оповите легендами і таємницями, стоїть воно більше двох століть на квітучій, родючій землі, розповідаючи нам про його славу, долю людей.

Буйними вітрами прошуміли над цим краєм різні історичні події, а свідчення про них спочивають під таємничим прошаруванням століть. Лише пам’ять людська ще зберігає різні спогади та перекази про предків і передає їх із покоління в покоління.

На початку ХІХ століття село Лазарівку з навколишніми землями придбав генерал Ладигін, який назвав це село Богданівкою. Тоді ж на оточеному віковими деревами пагорбі було влаштовано садибу. Центральною спорудою маєтку став цегляний будинок, що мав три поверхи. Маєток мав кілька тваринницьких ферм, конюшні, воловні, корівники, ремонтні майстерні, цегельний завод, два гуртожитки, де мешкали строкові робітники. Господарством маєтку керував управляючий. Під час революційних подій 1905 року заворушення відбувалися і серед найнятих робітників маєтку. Під час цих подій був розграбований маєток. Через кілька днів повстання було придушене, а майно повернуте в господарство.

Садиба була огороджена цегляним парканом. В’їзд було оформлено у вигляді великої фігурної арки, обіч якої знаходилися дві менші. Центральну арку закривали ковані металеві ворота, біля яких стояла варта. Ці ворота збереглися до цього часу в Богданівській сільській раді. При розмові із сільським головою О. В. Кобеняк вона обіцяла їх установити.

Господарі постійно проживали у Санкт-Петербурзі й у маєтку перебували тільки влітку. Проживаючи у Богданівці, Варвара Ладигіна відвідувала бали сусідніх поміщиків та влаштовувала прийоми. У 1912 році вона побудувала дорогу-бруківку Семенівка-Богданівка.

Разом із будівництвом маєтку Ладигін збудував муровану церкву – головну окрасу села, поріг храму прикрашали східці з білого мармуру. Покровська церква також слугувала в якості родинної усипальні Ладигіних. У роки войовничого атеїзму церква та склеп були зруйновані,  цеглу, мармур і покрівлю селяни розтягли по своїх садибах. А священика цієї церкви Степана Акимовича Денисенка більшовики відправили в табори Рибінська, Нижнього Тагіла. Саме про цю святу людину і піде розповідь.

У селі Кузубівка Хорольського повіту жила молода сім’я Якима і Наталі Денисенків. У них у 1885 році родився син Степан. І скоро батько Степана, Яким, помирає. Через декілька років Наталя вийшла заміж за вдівця Івана Лашпура. У нього вже були свої діти, а з Наталею у них народилося ще троє дітей – Мотря, Тетяна і Василь.

Степан вивчився на коваля. Працював у Богданівці в господарстві поміщиці Ладигіної, там і зустрів свою дружину Мотрю, яка працювала кухаркою.

Ковалем Степан був дуже хорошим, а ще він гарно співав. Слухати його спів до кузні сходилось багато сільських жителів. Те, що він гарно співає, помітили і господарі, які стали радити йому вступати на навчання до консерваторії чи в духовне училище. Поміщиця Ладигіна запропонувала вітчиму, Івану Лашпуру, віддати Степана на навчання. Вона взяла всі фінансові витрати на себе. І Степан вступив до Полтавського духовного училища, а його дружина Мотря продовжувала служити в панів. Заробленими коштами вона допомагала на навчання чоловіка.

Після закінчення училища і прийняття його в сан священика отець Степан служив у церквах сіл нашого району – Очеретувате, Крива Руда. Служив службу Степан і в Богданівці, де поміщиця Ладигіна побудувала церкву.

Степан був добрим і не просто співчував бідним та обездоленим, а завжди їм допомагав. Коли батюшка з молитвою обходив село, то починав із багатих людей, а потім уже йшов до бідних, яким віддавав усі пожертвування багатих.

У сім’ї Степана народилося 9 дітей, а ще він забрав і сироту Анастасію. А отже, стало у сім’ї 10 дітей.

Побудували свій великий будинок. А після революції 1917 року настало тяжке життя. Священників, служителів церкви стали притісняти. Особливий тиск власті був на поміщиків. У сусідньому селі Великі Липняги поміщики були вбиті. Залишилась живою дочка Анастасія, яку отець Степан забрав у свою сім’ю. Вона мала хорошу освіту, але не була пристосована до життя, адже була інвалідом. Матушка навчала її всьому: і шити, і куховарити, і по господарству вправлятися. Анастасія прожила в цій сім’ї 9 років, а коли сім’я священика стала притіснятися катами-комуністами, пішла в люди.

Із церковного будинку виселили, забрали і недобудований будинок. Дітей у школу не приймали. Вони поїхали в м. Дніпропетровськ, в Узбекистан. Дівчата наймались на роботу у людей, шили, прибирали, доглядали худобу.

Отець Степан із матушкою Мотрею знімали житло в Єньках, Ялосовецькому. Усе ховались від комсомольців, які настійно заважали правити в церкві на свята. Цеглою, камінням вибивали вікна в церкві. Місцеві власті знущались над сім’єю священика, не щадили навіть дітей. Пропонували о. Степану залишити службу в церкві, відректися від віри, виступити в газеті «Релігія – опіум народу». Обіцяли дати хорошу роботу. Отець Степан на це не пішов. Були випадки, коли його били комсомольці, погрожували розправитися з сім’єю. Одного разу його дуже побили, загорнули в ряднину і присипали землею. Та, маючи велику фізичну витривалість, він вижив. А вранці гнали його зі зв’язаними руками по грязі під дощ із Єньок у Хорол. У Хорольській міліції не прийняли арештанта і відпустили.

Він перевозить сім’ю у Хорол, орендує там квартиру, а служить у селі за 25 км Майорщина (тепер Покрова Багачка). Йому наклали заборону на переміщення. Він не мав права виїжджати із цього села. Далі були провокації. Він полями пішки добирався до сім’ї в Хорол. Тільки зайшов до хати і став знімати одяг, а тут як тут співробітники НКВД з арештом. Засудили у 1938 році до 10 років ув’язнення. Спочатку був у Полтаві, потім у таборах м. Рибінська, Нижнього Тагіла, де і помер у 1942 році. Діти створили свої сім’ї, хлопці воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Разом усі діти так і не зустрічались. У 1967 році померла матушка Мотря. Зараз уже немає нікого в живих із дітей о. Степана. Про долю свого батька вони нікому не розповідали.

У 1991 році Степан Акимович Денисенко був реабілітований. З його архівною справою вдалось ознайомитись дочці Анастасії, простежити за його поневіряннями по таборах і встановили дату смерті.

Любов МАЗАНЬКО,
краєзнавець

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!