b_385_225_16777215_0_0_images_news_2015_Zhittya_raionu_zemlyaki.jpg

Кому ж не відомо, що перше враження від зустрічі з людиною найстійкіше, найпам’ятніше. При слові «Кобзар» наша уява вимальовує образ старого-престарого, як правило, сліпого, з поводирем бандуриста – ту традиційну постать, що увійшла у свідомість одночасно з думами і давніми піснями, які доводилося чути ще в дитинстві. Тут же була цілком інша постать – і до того несподівана, і до того вражаюча, що було аж незручно роздивлятися чоловіка – високого, стрункого, з елегантною, якщо не сказати, модною борідкою, по-інтелігентному худорлявим лицем, зі жвавими карими очима. Таким я запам’ятав Віктора Лісовола в роки, коли його слава була в зеніті і приїхав він у своє рідне село Оболонь, а це був 1985 рік.

Земляки-оболоняни запросили Віктора виступити разом з ними, учасниками художньої самодіяльності, на звітному концерті-огляді, присвяченому 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Він дійсно став окрасою концерту, що тривав тоді кілька годин поспіль. Після першої, виконаної ним пісні, а вона була на слова відомого вірша «Ветеран», у якому йшлося про те, що вийшов сивочолий ветеран у те село, де колись воював, і на пам’ятнику серед імен загиблих знайшов своє прізвище. Лісовол не знав, чи була вже музика на ці слова, та він створив свою мелодію, і таку, що аж волосся  сивіло. Переповнений зал районного Будинку культури стоячи рукоплескав бандуристу, викликаючи «на біс». І Віктор заспівав відому чи не кожному пісню: Наливаймо, браття, 

Кришталеві чаші,
Щоб шаблі не брали,
Щоб кулі минали
Голівоньки наші! 
Щоби Україна
В путах не стогнала,
Щоби наша слава,
Козацькая слава,
По світу лунала.
Бо козацька слава
Кровію полита,
Січена, рубана мечами,
Ще й списами бита.
Тож гуляймо, браття,
Поки є ще сила,
Поки до походу,
Поки до схід сонця
Сурма не сурмила.

Це була пісня «Козацького коша» на слова Вадима Крищенка, а мелодію до неї написав Віктор Лісовол, про що мало хто знає, вважаючи пісню народною, що є найвищою оцінкою для її авторів. Автор мелодії поміняв багато рядків слів, підсиливши цим самим її смисловий зміст, і пісня вже під новою назвою «Наливаймо, браття» зазвучала по-новому, величаво, гордо, урочисто, незабутньо, як і мелодії до багатьох пісень, зокрема жартівливої «Нащо мені женитися», «Купава» та інших, написаних Віктором Лісоволом з Оболоні.

Я недаремно переписав пісню із внесеними змінами в тексті. Саме в такій інтерпретації виконував її прославлений кобзар, бандурист, співак і композитор, включивши до свого великого пісенного репертуару.

Хотілося якомога більше узнати про людину, нашого талановитого земляка. Але чи зручно розпитувати про все ось так, відразу? А Лісовол сам пішов назустріч, причому, одкрито, відверто, доповнюючи свою щиросердну розповідь експресивними жестами і яскравими, образними висловами. До цього не раз доводилося знайомитися з біографіями кобзарів. На жаль, не всі з них, із цих цікавих життєписів, дійшли до нас повно, з тими деталями і подробицями, що становлять безперечну цінність, оскільки могли б суттєво доповнити образи народних співців. У численних мандрівках по рідній землі розгубилося, забулося немало біографічних фактів і подробиць. Тим цікавіше було слухати життєпис сучасного кобзаря. «Я прилучився до пісні з дитячих літ, – розповідає Віктор Лісовол. – Співав у шкільному хорі і вже потроху грав на гітарі – мама навчила. А в товаришів шкільних літ були інші музичні інструменти – у кого балалайка, в кого мандоліна, а в кого навіть акордеон. Музика давалася мені легко, грав на всіх інструментах, сама доля визначила мій майбутній шлях професіоналізуватися на музиці, співові».

Проте домашня думка, як кажуть, у дорогу не годиться. У юності його підкосила несподівана хвороба, і довелося подавати документи не в консерваторію, а в Харківський інститут механізації і електрифікації сільського господарства. Що це не його покликання, збагнув дуже швидко, та треба було подумати і про хліб насущний. Але про спів він не забував. Де й сили, і наснага бралися – що то значить любов до пісні. Співав в інститутському хорі, у хорі при консерваторії. Це вже було на другому курсі. Хор організував завідуючий кафедри хорового співу, професор Пименов. «Коли ми починали тягти «не туди», – згадував Віктор Лісовол, – він застерігав: «Обережніше, обережніше… Не забувайте просту, але мудру істину: ложка дьогтю псує бочку меду». Училися співати по нотах. А тут незабаром і кінець навчання в інституті. Треба було їхати за призначенням, ставати до роботи інженером-механіком у радгоспі імені Петровського, що на Донеччині. Господарство непогане, а ось духовне життя… Узявся організовувати ентузіастів музики і співу. Згуртувалися учасники художньої самодіяльності. Виступали у себе в клубі, а незабаром уже брали участь у районних та обласних конкурсах».

Знавці музики, прослухавши Лісовола, підказали: «Тобі, хлопче, треба серйозно братися за розвиток свого таланту». До цього він був лише виконавцем пісень, а тут раптом у душі забриніли власні мелодії. Правда, вони проривалися й раніше, особливо коли перечитував ліричні мелодійні вірші, що мовби самі просилися на крила мелодії. Це вірші Сергія Єсеніна, сподобався жартівливий вірш Івана Драча «Ой летіла гуска додому», і з’явилася мелодія до пісні.

Віктору на очі потрапляє оголошення в газеті про набір до студії кобзарів-бандуристів при Музичному товаристві. Його прослухали на музичній раді, перезирнулися, заговорили вголос: «Ну що ж, голос у чоловіка є, бажання вчитися є, правда, голос ще ставити треба. Але навчиться. То що, приймаємо?». І прийняли. Це ж не жарт – на той час йому було вже під сорок. Це його не лякало. Працював майже цілодобово. Основна робота за фахом інжнером і чотири рази на тиждень вечірні заняття в студії. Минув перший рік навчання. Він був тяжким. «Струни не піддавалися, руки не слухалися, підводила пам’ять, – згадував Віктор. – З другого курсу стало дещо легше. На душу лягли вагомі, професійно підготовлені пісні: «Побратався сокіл із сизокрилим орлом», «Віє вітер, віє буйний». 

Він творить, пристосовує до бандури свою мелодію на слова Т. Г. Шевченка «Нащо мені женитися». Шукає образи, інтонації, йде щоденна копітка праця. І от перший вихід на люди. Це було в Києві, в музеї Т. Г. Шевченка. Про успіх і не гадалося. Думалося про інше – про матір і батька, які прищепили йому любов до Шевченкового слова, десь у підсвідомості зринала уява про красу селищ і містечок, у яких довелося жити сім’ї Лісоволів, – Оболонь, Семенівка, Лохвиця, Любашівка – степи, річки, якмарки, веселий гамір велелюддя, гра лірників і кобзарів…

У музеї Великого Кобзаря, у цій святині поета, заграли, заридали струни бандури. Тільки-но стихли останні звуки пісні на слова Т. Г. Шевченка «Нащо мені женитися», як у залі на кілька секунд залягла тиша. «Що це? Удача чи провал?» – майнула у Віктора тривожна думка. Щирі, гучні оплески, які сколихнули тишу, були переконливою відповіддю. Це був успіх, справжній, заслужений, значний. Після успішного виступу в музеї Т. Г. Шевченка у кобзаря впевненіше зазвучали струни, пішли виступ за виступом. Для Віктора Лісовола то був не просто успіх, а й своєрідне воскресіння, самоутвердження, остаточна перемога над лихом, яке свого часу його спіткало. Ще в студентські роки Віктора підстеріг бронхоаденіт (хвороба бронхів і легень). Він навіть змушений був брати академічну відпустку на півтора року. Одужування проходило тяжко. Допомогли місцеві оболонські лікарі, рідна мати, яка вдруге, як і після звістки про загибель чоловіка та старшого сина, почорніла від горя. А коли вже криза минула, чуйними друзями стали пензель, мандоліна, які тішили-виліковували душу, і ,звичайно ж, пісня. Завжди із вдячністю згадував Анатолія Івановича Наумовського з Оболоні, його перші уроки нотної грамоти і гри на музичних інструментах, домашні концерти, які організовував часто з братами Миколою, Григорієм та Іваном Кудрями.

Що ж таке бандура для кобзаря? Це, як говорили в давнину, і шабля, і люлька, і жінка. А талановитий кобзар Євген Адамцевич, виступаючи перед студійцями, давав таку настанову: «Будьте біля бандури, як біля дівчини».

На рахунку Віктора Лісовола понад 80 авторських музичних творів. Він заслужений артист України, лауреат премії Українського фонду культури імені Івана Нечуя-Левицького. Був членом Всеукраїнської спілки кобзарів. Дозволю собі хоча б частково, хоча б одними лише назвами пісень ввести читача в чудовий світ його репертуару: «Гомін, гомін по діброві», «Байда», «Та не жури мене, моя мати», «Чаєчка», «Віє вітер, віє буйний», «Побратався сокіл із сизокрилим орлом», «Добрий вечір тобі, зелена діброво», «Дівчино кохана, здорова була», «Ой сусідо-сусідонько, прошу вас», «Ой не пугай, пугаченьку», «Ох, не стелися, хрещатий барвінку», «Нащо мені женитися», «Кину пером, лину орлом» та інші.

Дуже близькою була для нього тема сучасності. Особливо приваблювала його наша дійсність, поетично відтворена у віршах поетів Вадима Крищенка, Дмитра Луценка, Івана Драча, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Миколи Томенка, Миколи Подоляна та інших. Він «одягав» їхнє поетичне слово в чудові пісні, даючи їм крила для високого польоту. Побачила світ книга «80 пісень Віктора Лісовола», яка кілька разів перевидавалася великим тиражем, поскільки користувалася великим попитом шанувальників творчості нашого славного земляка. Писав він музику і на вірші російських поетів. Посилено працював над оволодінням болгарської, польської і чеської мов. У його творчому доробку було чимало мелодій на слова поетів цих народів.

Захоплювався він і чеканкою. У нього залишилося багато оригінальних, цікавих робіт. Мав удома величезну бібліотеку, багато читав. Хтось із його товаришів пожартував: «Чи ти думаєш два віки прожить?» На що Віктор скромно відказав: «Один, але цікаво». І цій меті він підпорядковував кожен прожитий день. Народившись 21 лютого 1931 року, Віктор Іванович прожив 82 яскраві роки і відійшов у засвіти 5 квітня 2013 року, залишивши по собі світлу і святу пам’ять.

Валерій ЗІНЧЕНКО
На фото: земляки, давні друзі, заслужені артисти України
Віктор Женченко (зліва) і Віктор Лісовол

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!