«У кожної родини є свої люди-легенди. У моєму родоводі живе пам'ять, про незвичайну людину, героя-воїна, взірця доброти й людяності – мого прадідуся Михайла Панасовича Кіяшка. Я виросла на маминих розповідях про минувшину, одну з найяскравіших хочу представити на суд читача.
Мої прадідусь і прабабуся народилися в лихі 20-ті роки буремного ХХ століття. Походження мали із «розкулачених» селян. Вони любили говорити, що «кулаки», це ті трударі, чий хліб солоно-гіркий від поту і сліз. Тоді їм було всього лиш на кілька років більше, ніж мені тепер, коли лихо-війна прийшла у полтавські степи. Вони одружилися у 1942 році, за часів німецько-фашистської окупації. Дідуся 7 разів відправляли на примусові роботи, але він тікав, бо був дуже розумний. А в 1943 році, після визволення Полтавщини, пішов на фронт. Прабабуся чекала його і вчителювала у сільській школі.
Про характер мого дідуся-героя красномовно говорить ця історія. Були страшенні кровопролитні бої, комбата поранило. Дідусь 17 кілометрів ніс його на собі до польового госпіталя, але там повідомили, що солдат повинен відвезти свого бойового командира в інше місце. Рядовий Кіяшко так і зробив, а по дорозі згубив «казьонне» одіяло, за що потрапив на «гауптвахту». За цей «злочин» мого дідуся роздягненого прив'язали до сосни на кілька діб. Коли пройшли ці страшні дні, виявилося, що його частина пішла у наступ… і вся полягла. Живими залишилися лише кашовар, дідусь та солдат, який його охороняв.
Прадідусь дійшов до Берліна, мав бойові нагороди, «Медаль за мужність». А в кінці війни його знайшов врятований комбат. За мужність і відвагу дідуся було нагороджено Орденом Червоної Зірки.
Усе своє життя прадідусь Михайло Панасович служив людям. Разом зі своєю вірною дружиною Марією Петрівною, він працював у сільській школі вчителем української мови та літератури. У пам'яті всіх, хто його знав, залишився прикладом доброти та щирості. Прадідусь любив поезію і музику, майстрував найкращі і найтепліші печі, грав на мандоліні, у 18 років вчителював на Західній Україні, за що мав почесне звання «пан професор». Мій прадідусь був скромним героєм, чиї вчинки були красномовнішими за слова. Пам'ять про нього житиме у нашому роді, поки існуватиме життя».
Коментарі