Дивосвіт римованого слова... Світлинки поезій та поезія світлинок взаємно доповнені і нероздільні. Подібно і в людському житті: здавалося не переживемо горя, а поруч – думка про завтрашній день, щойно сварилися, а тут уже в обіймах, тиснемо руку, на порозі нові випробування... Життєва стежка кожної людини виміряна кроками із миті минулої через мить сьогодення у мить наступну. Ми часто стоїмо на порозі миті щасливого відкриття, втрати найдорожчого, народження дня, за мить до...
Миттєвості швидкозмінні, як хмари, як небо, як думки. Часто не звертаємо уваги на плин часу, а інколи до нестерпного щему відчуваємо наближення нової проблеми чи... розв’язки. Можливо, у такому стані і народжуються рядочки поезії, які автори пропонують шанувальникам римованого слова, торкаються струн їхньої душі.
Скалкою в серці мерехтять думки.. Не можу пояснити, чому той таємничий поклик не дає спокою.
Як охоплять душу відчуття замрійні,
Випливуть із серця спогади – думки,
Слово до словечка, мов друзі надійні,
Галантно вклонившись, стають у рядки.
Із душі вже ллється щось святе й таємниче,
З чистого озерця пташка воду п’є,
З голубої далі вірне і таємне
На човні старенькім воду веслом б’є.
Тональності кохання, смутку, роздуму, втіхи переходять з однієї в іншу, як барви у веселці після липневої грози.
Манить краса засніженого саду,
Холодний сніг ляга, як ноти на папір.
Тут вічна таїна поезії обряду,
Яку не розгадаю до сих пір.
Господь так створив світ, що тінь народжується від світла, що після розкотистої громовиці настає веселкова тиша, після морозів – тепло.
Дитинство наповнене мріями, в зрілості мрії доповнюються споминами, у старості людина живе у полоні останніх, а мрії поступово гаснуть. На зміну приходять Мудрість, Щирість серця і людська Доброта.
Свідомо не смію спустошить я серце,
Страшніше від смерті ота пустота,
Тож мушу поринуть в духовне озерце,
Де слово в нім щире й людська доброта.
У слові моє серце і моя надія,
Золота перлина, цілющий бальзам,
У нім моє щастя, у нім моя мрія,
За рими святії я життя віддам.
Шановні читачі! У моїх віршах, яких я написала більше 100, ви зустрічаєтесь з усіма відтінками роздумів, де прагну збагнути себе і вас у цьому світі та світ у собі і у вас.
Моя збірка віршів «Щирість серця», що вийшла у світ у 2008 р., – це чисте джерельце любові до рідної землі, свого села, рідних і близьких людей.
На суд читача пропоную сьогодні свій вірш «Писати лишаю і знов починаю».
Чом терзаю я серце, навіщо?
Біль, неспокій у нім без кінця…
Задля крихітного вірша?
Задля красного слівця?
Як витримує серце? Не знаю…
Інше – давно би спинилося вмить,
Писати лишаю і знов починаю –
Душа за римами болить.
Віршик на славу – серце втішається радо,
Віршик сіренький – ночами не спить.
Чуєш, прости мне, серце, благаю,
Я хоч словечко, хоч букву в цю мить.
А може, доля в мене чи талан такий?
Мо, зрештою, така у мене вдача?
Ти не кори мене і не вини,
Просто не можу я інакше.
Казав хтось: «Лишай писанину!
Чому марнуєш час і дні?
Сидиш ти над папером кожну днину,
Чи не пора взаміну «так» сказати «ні»?
«Манять мене,– скажу,– слова крилаті,
Які стають слухняно у рядки,
Тут вічна таїна, порадники завзяті,
В чиїх руках перо – усе в них навпаки».
Насамкінець хочу сказати,
Відкрити душу вам свою:
«Тоді залишу я писати,
Як світ чарівний полишу».
Щиро вітаю із Днем поезії всіх аматорів поетичного слова, зокрема Олену Кіяшко, Земфіру Авраменко, Ліану Сіденко, Альону Задорожну (с-ще Семенівка), Олександру Кравченко, Яну Косяченко (с. Греблі), Віру Таран (с. Веселий Поділ), Ольгу Сало, Олексія Руденка (с. Оболонь), Раїсу Мазанько (с. Паніванівка), Зою Похилько (с. Наріжжя) та інших.
Добра вам, здоров’я, натхнення і творчого злету! Втілюйте рядки в своє світобачення.
Тетяна ПІТЕНЬКО,
с. Заїчинці
