Скільки ласкавих слів, ніжних мелодій придумали люди, щоб висловити свою любов до рідного краю. Для людини те місце, де вона народилася, є важливим і незабутнім. Вона живе ним, переносить хвилини щастя і невдач, крізь терни іде до своєї мети.
Хутора Степове (Петрівка) немає сьогодні на карті населених пунктів. Лиха доля спіткала сотні так званих неперспективних сіл по всій багатостраждальній неньці-Україні. 40 років промайнуло, як мої односельці покинули село. А було все: і медпункт, і магазин, і школа, і свиноферма, і молочна ферма, і клуб, і бібліотека. А ще жили в ньому дружні і працьовиті люди. Був свій колгосп ім. Ворошилова з тисячею гектарів землі. Мали свої випаси, сінокоси. Пізніше об’єднали Очеретувате і Степове в один колгосп «Дружба». Для людей мого села таке об’єднання принесло незручності та труднощі. За всім треба було добиратися в Очеретувате. Там контора, гаражі для автомашин, двір механізації.
Та як би там не було, люди продовжували вірити в кращі часи і працювали добросовісно. Хочеться згадати людей (яких уже немає в живих) словами подяки. Це свинарки Катерина Іванівна Данько, Антоніна Омелянівна Новохацька, Катерина Петрівна Клименко, які від свиноматок одержували по 25-28 поросят. На фермі працювала і молодь, серед них і Поліна Кужим (Михайлович). Спочатку була різноробочою, а потім їй довірили групу свиноматок. У 1959 році постановою ЦК ЛКСМУ Поліну Данилівну Михайлович нагородили Почесним Знаком ЦК комсомолу України. За самовіддану працю нагороджено медаллю «За доблесний труд» Павла Григоровича Карабазу, а Миколу Григоровича Карабазу – орденом Трудової Слави ІІІ ступеня. Час плинув, підростали діти. Підросли і два сини Анатолій та Петро, які також обрали професію батька. У 1988 р. вони стали хліборобами. Але це не всі люди мого села і не всі їхні нагороди. Про них ще можна писати і писати, всі вони заслуговують на подяку.
Роз’їхалися хто куди. Молодь подалася в місто, де і залишились, а більшість поселилися в с. Очеретувате. Хоч і бачимось один з одним, але цій зустрічі, що нещодавно відбулася, були раді всі. Організували зустріч брати Карабази, Анатолій і Петро. Хлопці домовилися про автобус, наданий С. В. Семигреєнком, засновником ПСП «Дружба». Люди дружно поїхали в своє рідне село. А села то немає... кругом поля. Залишилось лише кладовище, купа каміння від клубу і меморіал, біля якого ми сфотографувалися. Збудували його на честь мешканця хутора Степового Арсентія Гавриловича Рудика. Було Арсентію лише 22 роки, коли його призвали на царську службу. У частині, де служив Рудик, працювали більшовицькі агітатори, які закликали військових до боротьби проти царизму. Серед агітаторів був і Арсентій Рудик. За цю агітацію його закули в кайдани і дали 12 років каторжних робіт. Такий виснажливий спосіб був розрахований на те, щоб знесилені бунтівники гинули або втрачали здатність до подальшої боротьби.
Багато було емоцій, спогадів, розповідей. Кожен із присутніх згадав вулицю, на якій жив, те місце, де стояла його хата. Усі поспішали поділитися спогадами про дитинство, про добрих, працьовитих і прекрасних людей – односельців. Люда Новохацька, Оля Михайлович, Світлана Іваницька, Петро Карабаза принесли фотографії. Усі пізнавали себе, своїх рідних, односельців. Згадували, як гуляли весілля, проводжали хлопців до армії усім селом. Скільки було радості й навіть сліз (при згадці про рідних, яких уже немає поряд).
Як хочеться, щоб спокій, благополуччя і щастя наповнювали наші домівки, наше життя. Щоб мир був в Україні, щоб наступні покоління гордилися нами, як ми пишаємося справами наших дідів і батьків.
Наталія ГАРЯГА,
с. Очеретувате
Коментарі