Як звісно, ще з давніх-давен історію мають не тільки люди, а й споруди, побудовані ними. Свою історію має і храм Святого Миколая у моїм ріднім селі Дем’янівка. Церква була побудована у 1845 році на кошти парафіян на дерев’яній основі і є, як свідчать архівні дані, архітектурною пам’яткою. Її стіни багато чого бачили на своєму віку. Вони були свідками великих історичних потрясінь.
Та, мабуть, не тільки вітри епох руйнували церкву. Як не дивно, без особливих пошкоджень пережила вона Другу світову війну і німецько-фашистську окупацію нашого краю. Більше того, вона зберегла свій первинний архітектурний вид від часу відкриття її у травні 1845 року, якщо не рахувати руйнування у довоєнні часи куполів із позолоченими хрестами.
У післявоєнні роки владою велась непримиренна атеїстична боротьба з релігією. У нашій Миколаївській церкві було заборонено відправляти службу Божу (батюшкою був старенький Михайло Говоров). Там було влаштовано зерносховище місцевого колгоспу. Настав час запустіння церкви. Але ця сільська церква була нам дуже дорогою, бо сюди приходили прилучатись до святинь, вклонитися Всевишньому наші рідненькі бабусі і дідусі, прабабусі і прадідусі, близькі родичі і односельці. Наші предки залишили нам у спадок землю, прикрашену скарбами церковної та світської архітектури. Це для всіх нас, мешканців Дем’янівки, було духовною й історичною цінністю. У моїй пам’яті спливають дитячі роки довоєнного та післявоєнного часу, коли храм Святого Миколая в с. Дем’янівка стояв у густій діброві, огороджений прекрасним дерев’яним парканом. А яскрава фарба голубих його стін на фоні оточуючої його зелені, як відблиски сонячного проміння, і широкий купол із позолоченими хрестами зливались із блакиттю неба. У цій церкві вінчались мої тато й мама, а згодом хрестили мене водами із прозорої Сули.
Дуже добре, що сучасні часи повертають нас до джерела християнської духовності. Заговорили дзвони і в нашому Дем’янівському храмі, сповістивши своїм парафіянам про нове його народження (батюшкою нині там служить молодий, добрий серцем і щирий душею Микола Пипич). У їхньому голосі чується і біль за зруйнованим у минулому, і туга за мелодіями, і надія на відродження слова Божого у нашій церкві Святого Миколая. Вважаю, що зберегти цю історичну церковну пам’ятку для наступних поколінь – святий обов’язок нашої сільської громади та районної влади. Храм потребує ремонту. Об’єм робіт і коштів, звичайно, великий. Але це потрібно робити для нашого православного народу. Із вами Господь Бог, дорогі земляки!
Іван Васильович МАЙСТРЕНКО,
м. Харків
Коментарі
Та тебе й по вимові ні з ким не спутаєш!
Так скажи хто ти? Тебе я дуже добре знаю як розумово відсталу людину...Додай хто ти Святик, а то всі гріхи на добру людину...
На пипича...
Це питання загальної культури селян,бо церква це ж не лише культова будівля,це ще й історично культурна пам"я тка .Громаді всерімно,що з нею...Тільки не байдужий миценат може щось змінити на краще...