У першу неділю жовтня в Україні відзначається професійне свято працівників освіти. У цьому році воно припадає на 1 жовтня.
Найшановнішою людиною в селі завжди був, є і буде Вчитель. Це він є представником інтелігенції, носієм високого духовного світу, і головне його покликання – навчати сільських дітей уму-розуму. До таких учителів належать члени педагогічного колективу школи мого рідного села Дем’янівка. Це Людмила В’ячеславівна Янголь, Ганна Михайлівна Баль, Ірина Іванівна Вавака й інші. Керує педколективом школи досвідчений педагог, директор Оксана Василівна Жигаленко. Вони наполегливо працюють, їхні уроки цікаві і ефективні, шукають підхід до кожної дитини, до кожного дитячого серця, виховують доброту і людяність, любов до ближніх, до рідного краю і його людей. Тож іде учитель селом, і йому вклоняється і малий, і дорослий за його добру науку, любов до рідного села, до людей…
Промайнули роки, і все частіше пригадується вересень 1943-го і вересень 2017 років. Між ними 74 роки. Для історії – то лише мить, а для людини – це ціле життя. Із роками спогади про дитинство усе більше хвилюють душу. Восени 43 року була визволена від окупації німецько-фашистських загарбників Полтавщина і Семенівщина, в тім числі і моє рідне село Дем’янівка. А ми, 9–12-річні дітлахи, ще не вміємо толком ні читати, ні писати. А тут облетіла село радісна звістка, що в селі в недалекому майбутньому буде відкрита семирічна школа. Тож через деякий час ми, хлопці і дівчата, у полотняному одязі, із полотняними торбинками через плече прийшли до своїх класів, чудом уцілілих від окупантів. Зібрали нас на лінійці, розподілили по класах, десь по 30-40 дітей, де між нами виявилося багато переростків. Навчали нас тоді досвідчені доморощені вчителі: Настя Омельківна Гавриленко (Згола), Антоніна Федорівна Гузир (Хуртак), Ольга Іванівна Надточій, Олексій Іванович Надточій, В’ячеслав Пантелейович Голик, Іван Іванович Мороз та Дмитро Семенович Кобильченко. Вони були дуже вимогливими і турботливими про своїх учнів. Зошитів тоді у нас не було, доводилось писати на газетах, чорнило робили із столових буряків чи сажі. Сиділи учні за кількома саморобними партами із нетесаних дощок. Тодішні школярі не пропускали жодного уроку, ловили кожне слово вчителя, надзвичайно раділи тій хвилині, коли навчальна книжка потрапляла до рук. Сільські дітлахи аж до перших заморозків ходили босоніж, а потім узувались у те, що було. Пригадую, я взував батькові старі чоботи, один 41-го, а другий 42-го розміру, а менші мої три сестри – мамині тапки по черзі.
Кажуть у народі, що міра людського щастя обраховується тим, скільки зустрілось хороших і добрих людей серцем та душею людей на життєвому шляху. Для мене, як й інших моїх тоді юних друзів, такими людьми був учитель, а згодом став директором школи, інвалід війни, педагог із великої літери Дмитро Семенович Кобильченко і класний керівник Варвара Василівна Кандул. Це вони разом із нашими батьками вивели нас на широку дорогу життя, посіяли в наших душах почуття громадської відданості своїй рідній Батьківщині і її народові. Серед їхніх випускників були керівники колгоспів, ферм, агрономи, інженери, військовослужбовці, вчителі і просто трудолюбиві хлібороби… А скільки сил, знань і здоров’я віддали наші вчителі, щоб ми стали гідними людьми.
Світла пам’ять і вічна вдячність моїм Учителям! Зі святом вас, сучасні освітяни!
Іван Васильович МАЙСТРЕНКО,
колишній випускник Дем’янівської семирічної школи, м. Харків
