Із давніх-давен український народ підтримує священну традицію – вкарбувати у свідомість прийдешніх поколінь пам’ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов’язок.
Афганістан... Уже більше 30 років у нашій свідомості прописалося це слово не як географічна назва далекої мусульманської країни, а як синонім людського лиха, справжнього пекла.
За кожним воїном-афганцем – своя доля, життєвий подвиг, крок у безсмертя. У страхітливому полум’ї війни народжувались молоді солдати і командири, які з перших днів служби в Афганістані пізнали ціну життя, справжньої чоловічої дружби, взаємовиручки і взаємопідтримки, склали екзамен на зрілість, мужність і гідність. Серед страшних небезпек, вогню, крові, нелюдського напруження мужніли і загартовувались. Війна безжально перекреслила тисячі молодих життів, переінакшила надії, плани, понівечила тіла і долі. Афганська війна належить до тих подій ХХ століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу. Вона залишається «білою плямою» новітньої історії.
Правда про Афганську війну... Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. Більше 30 років, що пройшли, об’єднали колишніх бійців-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям. Афганська війна... Брудна, неоголошена... А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі... У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика...
Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр, будь-яка війна в цифрах – це моторошно й страшно. Скільки їх, юнаків, голубооких, русявих, чорнявих, одружених, і тих, до кого не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі.
За офіційними даними, за весь час афганської війни у ній взяло участь 620 тис. військовослужбовців і 21 тисяча робітників та службовців. Загинуло в цій війні 14453 особи, з них убито в бою 9511, померли від ран і хвороб 3203, загинули в аваріях, катастрофах 1739, пропали безвісти 292. З України через афганську війну (1979-1989 рр.) пройшли 160 тис. осіб. Не повернулося з війни 3360, із них загинуло 3280, пропало безвісти 80, поранено понад 8 тис., стали інвалідами 3560 осіб. Після війни померло від ран, захворювань більше, ніж загинуло.
Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. Афганістан залишив незагоєні рани в серцях матерів, жінок, які за короткий час стали вдовами, дітей, які дізнаються про своїх батьків лише з розповідей мами. Потрапивши на палаючу афганську землю, наші воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу.
Багатьом із них ніколи вже не судилося повернутися до рідної хати, побачити своїх рідних. Вони поляжуть навіки. Кого поховають товариші, хто, пошматований, розлетиться в прах на гігантських фугасах, кого доставлять «чорні тюльпани» в цинкових домовинах на рідну землю. Усім боляче, коли обривається життя людини навіть у похилому віці. Та, мабуть, немає пекучішого болю, більшого горя, ніж те, що обрушується на батьків із втратою їхніх дітей.
28 вересня в центрі села Погребняки, біля пам’ятника загиблим воїнам, відбулося вшанування пам’яті славного героя-земляка та урочисте відкриття пам'ятного знаку воїну-інтернаціоналісту Анатолію Семенову.
Толя Семенов народився 3 липня 1966 року в сім’ї колгоспників. Був третьою дитиною в сім’ї. Ріс він тихим і спокійним хлопчиком. Дуже любив рідну природу, річку. З дитинства батьки привчали сина (як і старших брата та сестру) до нелегкої сільської праці, до роботи в домашньому господарстві. Своїм тихим, добрим, лагідним характером привертав до себе увагу дівчат, а тому і в дитинстві, і в юності він більше перебував у колективі дівчат: разом грали у м’яча, ходили купатись на річку, заготовляли корм для худоби власних господарств.
У вересні 1974 року Толя розпочав навчання у Погребняківській, на той час 8-річній школі, яку закінчив 1982 року. Потім здобував професійну освіту в профтехучилищі міста Кременчука. Повернувшись у рідне село, працював зварювальником у місцевому колгоспі аж до призову до лав Радянської Армії. Та у вересні 1986 року, коли до повернення додому лишались лічені місяці, родина Семенових отримала сповіщення:
ИЗВЕЩЕНИЕ №19804
Уважаемый Василий Петрович. С прискорбием извещаю Вас о том, что Ваш сын Семенов Анатолий Васильевич, выполняя боевое задание, верный военной присяге, проявив стойкость и мужество, погиб 4 сентября 1986 года. Примите искреннее соболезнование по поводу постигшего Вас горя.
Военный комиссар – майор Кукленко
А згодом із далекого Кабула грузом 200 доправили в Україну Толю Семенова… Указом Голови Президії Верховної Ради Радянського Союзу від 13 січня 1987 року посмертно нагородили Анатолія Семенова орденом Червоної Зірки. Присутні на урочистому заході, присвяченому світлій пам’яті Анатолія Семенова, односельці, однокласники, побратими-афганці району, вчителі та учні схилили голови в жалобі, вшанували загиблих в Афганістані воїнів хвилиною мовчання.
Цього дня ведучі Вікторія Мироненко та Олексій Нагорний запрошували до слова сільського голову Антоніну Андріївну Мошківську, голову спілки ветеранів Афганістану Леоніда Івановича Шкарупу, вчительку, яка навчала Толю Семенова, Ольгу Григорівну Єзерську та однокласника Толі Семенова Олександра Олександровича Гладкого. Кожен із них поділився теплими спогадами про героя, якого шанують та пам’ятають. Голова спілки ветеранів Афганістану Леонід Шкарупа нагородив грамотами за посильний вклад у розвиток афганського руху сільського голову Антоніну Мошківську, ініціаторів встановлення пам’ятного знаку – однокласника Анатолія Яцину та побратима-односельця, воїна-афганця Анатолія Мироненка.
Довго замовчували афганську війну. Дозували правду про героїв і втрати. Скупилися на ордени. Потім ця війна прорвалася віршами й піснями – трагічними, світлими й мужніми, які цінні щирістю й проникливістю. У Погребняківській школі вже третій рік працює волонтерський загін «Добра воля», члени якого теж взяли участь у заході. Вони декламували вірші, присвячені славному землякові, та виконали пісню про Афганістан. Неперевершені тематичні пісні присутнім дарували Вікторія Мироненко та Валерія Кириченко.
Право відкрити пам’ятний знак воїну-інтернаціоналісту Анатолію Семенову надали його бойовим побратимам, воїнам-афганцям Миколі Ваваці та Валерію Титеренку. Після чого відбулось покладання квітів до пам’ятного знаку. Наприкінці урочистостей по відкриттю пам’ятного знаку воїну-інтернаціоналісту відбулось освячення цього знаку настоятелем Святомиколаївської церкви протиієреєм Миколаєм.
Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони були б добрими майстрами, вчителями, лікарями, робітниками, справжніми господарями своєї землі. Але чужа війна відібрала у них таку можливість. Не повернулися вони додому... Та пам’ять про них вічно жива.
Олена БУГАЙ
Коментарі
А діти там наші гинуть.чи чужі???А територія України зменшується.чи іншої держави???