До цих роздумів-спогадів мене спонукала стаття, надрукована в чудовій книзі «Полтавіка. Полтавська енциклопедія» т. 6. Освіта і наука. Книга І, 1269 с. «Горошинська ЗОШ І-ІІІ ступенів» (с. 595-596), яку написали автори М. М. Каспір, Н. І. Копиця, І. І. Приліпка.
Видання чудове, багате на документи та фотографії, зібрано матеріал про різні школи та освітні заклади Полтавщини. Отож і мене вона повела в ті далекі, неповторні часи дитинства і юності. Можливо, тому спогади такі яскраві, щемні, світлі, а роздуми іноді досить болючі. Хотілося, щоб шановні автори статті доклали зусиль і написали більш широко історію нашої рідної і незабутньої першої в житті Альма-Матері.
Читаючи історії шкіл села Броварки Глобинського району, с. Заїчинці Семенівського району, робимо висновок, що долі їх подібні: дореволюційний та довоєнний періоди подані широко, системно, з використанням матеріалів архівів та історії сіл. А ось про повоєнну Горошинську школу часу УРСР розповідається дуже скромно, з прогалинами. Створюється враження, що не було десятків випускників тих років! Але ж кожен із них був особистістю! Мав свої уподобання! Допитливий розум! І обирав професію переважно самостійно, бо батьки в ті часи протекціями не займалися, працюючи в колгоспі. Автори статті серед відомих випускників назвали лише одне прізвище. Додаємо ще декілька імен:
Кухар Іван Миколайович, журналіст, член Спілки журналістів України, працював заступником генерального директора Київської держтелерадіокомпанії, автор публікацій та сценаріїв документальних фільмів;
Проненко Володимир Григорович, 1965 р. випуску, журналіст-дослідник життєвих шляхів видатних людей України та своїх односельців, член Спілки журналістів України. Публікації: починаючи з районних газет, агентства Укрінформ, «День», «Голос України», «Дзеркало тижня», «Урядовий кур’єр». Останні публікації: «Горошинські кулібіни», «Мамо, я твоя Маруся!». Премія ім. Анатолія Москаленка, 2019 р.;
Пилипенко Лідія Антонівна, 1957 р. випуску, вчений-селекціонер, працювала завідувачем відділу тваринництва Кримської держсільгоспдослідної станції, одна з авторів створення Української Червоної молочної породи корів;
Минько (Рева) Юлія Миколаївна, 1977 р. випуску, лікар, завідувач реанімаційного відділення Полтавської обласної психлікарні;
Каказей Микола Гаврилович (на фото: у першому ряду зліва направо сидить четвертий), 1959 р. випуску, вчений-радіофізик, доктор фізико-математичних наук, працює в науковому автономному університеті штату Морелос (Мексика);
Немченко Іван Іванович, професор кафедри хірургії Полтавської УМСА;
Смаглій Василь Гаврилович, 1953 р. випуску, оперний співак, заслужений артист України, працював директором Харківського національного академтеатру опери і балету ім. М. В. Лисенка;
Моренко Ніна Іванівна, 1958 р. випуску, зоотехнік колгоспу ім. Енгельса в с. Горошине;
Величко Анатолій Степанович, 1956 р. випуску, вчений-агроном науково-дослідного господарства Уманського сільськогосподарського інституту;
Бутенко Євген Павлович, письменник-краєзнавець, лауреат премій ім. П. Мирного та Володимира Малика. Колись Євген Павлович сказав: «У моєму селі кожна хата – роман!»
Історія Горошинської СШ більша, ніж роман! Це епопея, якій немає кінця! Жаль, що так коротко і скромно розповіли про неї автори статті у «Полтавіці», але найбільше мені болить, що в розповіді не згадуються наші чудові, скромні, професійно грамотні, небайдужі, віддані своїй справі вчителі! Хочу розповісти про найближчих мені по духу наставників. Мені здається, що я маю право так сказати! Тому що серед моїх однокласників, випускників 1958 року, п’ятеро обрали професію вчителя, двоє – вчителі математики: Мушенко Ганна (на фото: зліва направо стоїть у четвертому ряду шоста) і Шаповаленко Леся (на фото: зліва направо стоїть у третьому ряду четверта) (мама Лесі Шаповаленко Оксана Семенівна – вчитель нашої школи), інші троє Пивак Надія (на фото: зліва направо стоїть у третьому ряду шоста), Мацепрас Ельвіра і автор цих роздімів-спогадів Лихопій Тамара (на фото: зліва направо стоїть у третьому ряду п’ята).
Рідна школа! У пам’яті виринає той величний будинок, збудований ще у ХVІІІ столітті, а поруч тихоплинна Сула. Над Сулою схилена товстелезна верба. Це наш корабель «Голубий айсберг», до якого ми, молодші школярі, бігали, щоб сісти рядочком і мандрувати кудись за пригодами і знаннями. Нашими першими капітанами на кораблі знань були Киричевська Ольга Григорівна і Каказей Лідія Єрофеївна. Вони не лише навчали нас лічити, читати, виводити волосяні з нажимом лінії, пишучи літери, а й заклали основу здобування знань протягом усього життя! Посіяли у наші душі зерна доброти, чесності, людяності, поваги і любові до своїх товаришів і старших. Моральних якостей навчити не можна, на відміну від знань! Їх можна лише виховати!
У середній школі цю справу продовжила наша класна мама – Нескреба Ганна Іванівна, вчитель математики. Як же красиво усміхалися її оцінки-цифри в наших зошитах! Навіть двійка була кругленькою, гарнісінькою, не говорячи вже про четвірки і п’ятірки! Пам’ятаю обіцянку нас, семикласників, про те, що більше ніколи не запізнюватимемося на урок після ковзання на льоду замерзлої Сули. І ось через день один за одним піднімаємось стежиною на спортмайданчик, а недалеко по дорозі завчасно йде на уроки Ганна Іванівна, побачивши нас, поглянула на годинник, похитала злегка головою і нічого не промовила. Її сині, завжди добрі й усміхнені очі стали сумними. Ми, похнюпивши голови, побігли на урок, відтоді класом більше ніколи не запізнювалися!
Кукоба Ольга Павлівна, випускниця нашої школи, викладала математику в старших класах. Спокійна, лагідна, справедлива і доброзичлива, вимоглива. Ми всі її дуже любили! Випускний екзамен, складний малюнок до задачі, зосереджені сидимо у круглому залі за партами по одному. Ольга Павлівна неспішно мовчки проходить поміж рядами і лише порух її очей говорить: «Усе правильно – ти молодчина!». Пізніше вона працювала в Оболонській СШ, а потім – у Кошманівській Машівського району завучем. У цій школі постійно проводилися семінари для вчителів району й області з поширення передового досвіду роботи.
Ольга Павлівна нагороджена знаком «Відмінник народної освіти УРСР», медаллю «За трудові заслуги» та орденами «Знак пошани» і Трудового Червоного Прапора.
Учителем біології була Валентина Миколаївна Величко – представник учительської династії, її мама, Слюсар Оксана Григорівна, навчала наших батьків, а син, Микола Степанович, – учитель математики, а потім завідувач відділу освіти Зінківського району, внук теж отримав фах учителя – трудового навчання.
У ті часи школа потопала в квітах, а шкільні ділянки були зразковими! Там була зібрана чудова колекція рослин не лише нашої зони землеробства. Найбільшим дивом для мене особисто був бавовник! Дозріваючи, його коробочки випускали блискучі ніжні сріблясто-білі волоконця бавовни! Доглядаючи за ділянками, квітниками, учні вели щоденники спостережень, проводили досліди, опрацьовували результати. І як наслідок, за свої досягнення отримували не лише хороші оцінки, а й нагороди! Інколи наші труди оцінювалися достойніше! У 1955 році учні Валентини Миколаївни: Пивак Надія, Величко Анатолій і Лихопій Тамара за успіхи у вирощуванні картоплі і кроликів були нагороджені «Малими золотими медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР», які нам вручили разом із посвідченнями про нагородження. Величко В. М. була талановитою, вправною господинею, доброзичливою, чарівною людиною. Саме так про неї відгукуються нині старші жителі Горошиного – її учні, які пам’ятають уроки Валентини Миколаївни, екскурсії, повчальні бесіди...
Кириленко Одарка Миколаївна навчала нас любити та знати чудову українську мову і літературу. А Єва Борисівна Рабіна, володарка «великого могучего русского языка», говорила тихо, але так переконливо, що найнепосидючіші заслуховувалися й завмирали – думали! Вони намагалися навчити нас пам’ятати, що ми всі зі славного козацького села!
На уроках фізики у Каказея Гаврила Федоровича та хімії у Білової Ольги Логвинівни ми не лише проводили досліди і виконували вимірювання, а й отримували навички спостерігати, аналізувати, робити висновки. Нас навчали думати!
Умблій Михайло Олександрович (на фото: зліва направо в другому ряду сидить шостий) розповідав нам про історичні події країни і світу, прищеплював любов до рідного краю, історії села. Намагався виховати в нас небайдужість, добросовісно виконувати доручену справу і нести за неї відповідальність!
Пшенична Паша Іванівна постійно усміхнена, завзята – улюблена піонервожата! «Бульба» і «Жок», «Гопак» і «Лявоніха» – танці, які ми танцювали на святах, конкурсах та на сцені сільського клубу. У постановці їх вона керувалася книгою «Танці народів СРСР». Співали на міжрайонних конкурсах у м. Кременчуці, скрізь вона була поряд! День піонерії! Велетенське багаття над Сулою! І чарівний, найкращий салют,
організований Пшеничною Пашею Іванівною, лаборантом Дацюком Володимиром Григоровичем і вчителем хімії Білоконем Миколою Савичем (на фото: зліва направо другий ряд – сидить третій).
На початку навчання керівниками школи були: Мороз – директор, Сап’ян – завуч (імен і по батькові, на жаль, не пам’ятаю), пізніше Козуб Зіна Данилівна – директор (на фото: зліва направо в другому ряду сидить четверта), завуч – Нескреба Василь Васильович (на фото: зліва направо в другому ряду сидить п’ятий). Мудрі, виважені наставники вчительського та учнівських колективів.
Це далеко не повна розповідь про нашу незабутню школу! Сьогодні, коли всі говорять про вимирання села, мені здається, що потрібно у розповідях згадувати давно минулі часи повоєнного важкого, але щасливого дитинства і юності! Щоб майбутні покоління пам’ятали та примножували подвиги «славних прадідів великих»!
Своїми спогадами про наших учителів і випускників Горошинської СШ я не хочу завдати прикрощів чи образити, а лише бажаю виразити вдячність і шану рідній школі та нашим педагогам за турботу, любов до своїх учнів!
До цих побажань приєднується Маховська (Пивак) Надія, моя однокласниця. Бажаємо успіхів у роботі і навчанні колективу Горошинської середньої школи!
Із повагою випускники 1958 року, вчителі-пенсіонери
Т. М. ДЖУРКА (ЛИХОПІЙ), м. Полтава;
Н. Д. МАХОВСЬКА (ПИВАК), м. Миколаїв
