b_385_225_16777215_0_0_images_news_2022_levchenko.jpg

76 років минуло він вікопомного салюту Перемоги у Великій Вітчизняній війні, та подвиг справжніх героїв ніколи не буде забуто. Ми назавжди зберігатимемо пам'ять про те, якою ціною дісталася перемога над нацизмом, про тих, хто разом із мільйонами співвітчизників здолали фашистську чорну силу, визволивши Європу і нашу Україну від фашизму.

Людина, про яку наступна наша розповідь, не проектувала космічних кораблів, не виводила нові сорти пшениці, не писала наукові праці... Він дав іншим це зробити. Ім’я цієї людини Федір Тимофійович Левченко, вчитель німецької мови Веселоподільської середньої школи у 60-их роках (на фото).

Гортаючи сторінки Інтернету напередодні Дня працівників освіти, я звернув увагу на чорно-білі фотографії ветеранів педагогічної ниви цієї школи. Світлини викликали жвавий інтерес у користувачів фейсбуку, які, коментуючи їх, висловлювали щиру вдячність Лідії Іванівні Забарі, колишньому завучу школи, яка розмістила дорогі серцю фото у соцмережі. На одній світлині був зображений чоловік приємної зовнішності, а під фото напис:

«Федір Тимофійович Левченко з біографією легендарного розвідника Штірліца...» Лаконічний, але з глибоким змістом підпис заінтригував мене, і я вирішив дізнатися більше про цю мужню людину.

Розвідники – бійці невидимого фронту. Вони брали на себе найважчу, найнебезпечнішу, найскладнішу роботу. Навіть постійна загроза життю не давала їм морального права відмовитися від її виконання. Їх по праву називали лицарями без страху і докору, і в цьому велич їхнього подвигу. Це були надзвичайно хоробрі і мужні люди. Сам же Федір Тимофійович свою розвідувальну діяльність не вважав подвигом, а святим обов’'язком перед Батьківщиною у боротьбі проти ненависного ворога в екстремальних умовах. Про розвідників не писали військові журналісти, фронтові газети, мовчали і в щоденних зведеннях служби інформбюро. І навіть сьогодні про них мало відомо широкому загалу.

За виконання особливо важливих завдань, здобуття із самого лігва ворога важливих документів та інформації Федір Левченко був нагороджений бойовими орденами і медалями. Він був скромним і небагатослівним у своїх спогадах про воєнне лихоліття, навіть на прохання синів Леоніда і Тараса, дружини Насті Тимофіївни, рідних і близьких.

Народився Ф. Т. Левченко 28 грудня 1923 року на хуторі Білогуби, землі якого належали Родзянкам. Родина Левченків була великою, багатодітною. У Федора було п’ятеро сестер. У живих залишилася лише одна, 93-річна Марія Тимофіївна. Вона все своє трудове життя пропрацювала свинаркою у колгоспі «Прапор комунізму». Зараз її доглядає донька Галина.

Село Білогуби було райським закутком, особливо весною, коли природа прокидалася від зимового сну. Буяли рясним цвітінням сади. Саме тут починаєш розуміти, що природа-матінка не знає порожнин, життям насичена кожна її часточка, кожне деревце, кущик, травинка...

У селі у всій красі буяло життя. Було багато молоді, створювались молоді сім’ї, народжувались діти, будувались добротні будинки на зміну хатам-мазанкам. Основу села складали багатодітні родини. Майже 60 відсотків - це були Левченки. Усіх їх поєднували родинні зв’язки. «Ніби ми всі були з однієї хати і одним миром мазані», – каже Марія Тимофіїв-на Левченко.

Сьогодні у Білогубах залишилося лише три хати, в яких доживають свого віку старожили, пенсіонери на прізвище Левченки.

Федір Левченко, закінчивши сім класів сільської школи, навчався у зооветеринарному технікумі, де здобув спеціальність фельдшера. Мріяв одержати вищу освіту, готувався до вступу у вуз, але на заваді стала війна. Із перших її днів, не нюхавши пороху, як кажуть, юнак потрапив у полон. У таборі для військовополонених його на роботу у власне господарство відібрав бауер. Німець був задоволений роботою Федора, щоб подолати мовний бар'єр, навчав його німецької мови. Незабаром юнак вільно, без акценту міг говорити німецькою, писати, читати книги.

У господарстві німця працював ще і полонений поляк, який здружився із Федором, і вони вирішили тікати з полону в Польщу. Їх ловили тричі, а потім закували в кайдани і відправили до концтабору. Та вони не здавалися. На початку 1943 року знову організували втечу, яка увінчалася успіхом. Щоб не привертати увагу, йшли лише вночі, лісами. Їх затримали червоноармійці-розвідники. Учорашніх полонених чекали страшні випробування. Тих, хто потрапив до німців у полон, вважали зрадниками Батьківщини. Їх або розстрілювали на місці, або відправляли у штрафні батальйони. Кидали на передову, в рукопашний бій без зброї, на танки, у саме пекло, щоб штрафники своєю кров’ю або смертю розплатилися за тяжку провину. Одного разу 150 штрафбатівців-смертників кинули в рукопашний бій з озвірілими фашистами, а тих, хто залишився в живих, серед них був і Федір Ленченко, кинули на подавлення непідступних бетонних укріплень-дотів, з яких безперервно поливали свинцем окопи піхотинців, які не могли кинутися в атаку. Ленченку вдалося підібратися до кількох дотів непоміченим і закидати їх гранатами. За проявлений героїзм Федора Тимофійовича було нагороджено першою бойовою медаллю «За відвагу».

Довідавшись про володіння німецькою мовою, командування активно почало використовувати Федора як перекладача, а згодом його було направлено до спеціальної розвідувальної школи, після чого він виконував найскладніші, найвідповідальніші завдання у самому лігві ворога. Ф. Т. Левченко постійно носив мундир офіцера вермахту високого рангу, мав надійне алібі про своє «арійське» походження. Він вільно, не викликаючи підозри, пересувався, користуючись усіма видами транспорту, відвідував кафе, ресторани - місця найбільшого скупчення офіцерів, чиновників військових відомств, цікавився особами, які мали доступ до державної таємниці. Входив до них у довіру, добуваючи необхідну інформацію, не обмежуючись лише на цьому...

По нагородах можна уявити про його розвідувальну роботу. «Бойових орденів і медалей у мого батька дуже багато, – розповідає його син Леонід Федорович. – Часто за його відсутності вдома, вже після демобілізації, ми збиралися всією хлоп’ячою ватагою у нас удома, щоб укотре переглянути батькові ордени і медалі, не знаючи їхні назви і значимість. Найбільше подобалися ордени Червоного Прапора. Їх ми вважали красивішими за інші...»

Серед бойових орденів часів Великої Вітчизняної війни орден Червоного Прапора стоїть третім після золотої Зірки Героя і ордена «Перемоги». Був заснований як нагорода РСФРР у вересні 1918 року, із серпня 1924 року став першою нагородою СРСР У 1918 році орденом № 1 був нагороджений видатний полководець В. К. Блюхер. За часів Другої світової війни ним були нагороджені генерал-майор авіації М. І. Бурцев, генерал-полковник авіації І. І. Пстиго, генерал-лейтенант М. О. Єншин, генерал-лейтенант В. Ф. Голубєв, генерал-майор М. П. Петров, а також розвідники 756 полку 150 стрілецької дивізії Михайло Єгоров і Мелітон Кантарія, які 30 квітня 1945 року підняли над рейхстагом у Берліні Червоний Прапор Перемоги.

Ішов 1945 рік. Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських загарбників наближалася до переможного кінця. Навесні Радянська Армія підійшла до столиці фашистської Німеччини - міста Берліна. Окремі групи ворога продовжували чинити шалений опір із-за рогу вулиць, підвалів, багатоповерхових будинків – звідусіль, де тільки можна сховатись. Командування доручило Левченку важливе завдання – вести агітацію серед недобитих фашистів із столичного гарнізону про безглуздість чинення опору у затиснутому в кільце Берліні, до падіння якого залишилися лічені дні. Агітація подіяла. Усе більше гітлерівців на чолі з офіцерами, викинувши білі прапори, здавалися в полон і з піднятими руками, кидаючи зброю, виходили зі своїх схованок.

В останні дні війни трапився випадок, який ледве не закінчився трагічно для Федора Тимофійовича Левченка. На одній із вулиць у багатоповерховому будинку загін есесівців і підлітків 12-15 років із так званої фашистської молодіжної організації «Гітлер-югенд» чинили несамовитий опір. Коли Левченко, проникнувши в будинок, почав перемовини про здачу в полон, щоб урятувати життя неповнолітнім, один із підлітків, що довго і пильно вдивлявся в обличчя Федора Тимофійовича, раптом, істерично заверещавши, як навіжений, кинувся на нього і, плюнувши в обличчя, несамовито почав викрикувати: «Він не німець, провокатор, російська свиня, шпигун... Негайно заарештуйте його. Потрібно його вбити!» Есесівці накинулися на Левченка, зв’язавши його. Офіцер, вистреливши в повітря, окриком зупинив озвірілих мерзотників. Побачивши на мундирі Федора Тимофійовича найвищу нагороду вермахту «Залізний хрест за хоробрість», запитав, де, коли і за що він отримав нагороду. Спокійна, змістовна відповідь задовольнила есесівця. Він похвастався, що теж брав участь у тій операції, але підліток не вгамовувався. Офіцер наказав кинути Левченка в підвал будинку, щоб уранці вирішити, що з ним робити. Та на ранок червоноармійці, штурмом заволодівши будинком, розстріляли всіх, хто чинив опір. У темному підвалі, знайшовши зв’язаного німецького офіцера, мало не прикінчили

Левченка автоматичною чергою, але в останню хвилину засумнівалися – німець без акценту говорив українською і російською мовами, вимагаючи негайно доставити його в штаб. Лише після ретельної перевірки Федора Тимофійовича було звільнено з-під варти. 20 квітня почався штурм Берліна. 25 квітня завершилося оточення берлінського фашистського угрупування. Особливо запеклим був штурм рейхстагу - лігва нацистського звіра. Над рейхстагом замайорів Червоний Прапор. 8 травня 1945 року представники німецького верховного командування в Карлсхорсті – передмісті Берліна – підписали акт про капітуляцію. Ворог здався. Перемога була одна на всіх, хто вступив у двобій із фашистською навалою. Серед них був і наш земляк Федір Тимофійович Левченко.

У повоєнні роки він із відзнакою закінчив факультет іноземних мов Харківського педінституту. Працював понад 20 років (50-ті – 70-ті роки) учителем німецької мови у Веселоподільській школі, де директором була Лідія Петрівна Лук'яненко. Викладав і в Вереміївській школі. Був директором вечірньої школи робітничої молоді у Веселому Подолі.

Спогадами тих незабутніх років ділиться учениця Левченка, а нині вчителька інформатики і математики Веселоподільського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ст. Валентина Іванівна Ніколайчук (у дівоцтві Катричок), донька прославленого хлібороба, кавалера ордена Леніна Івана Григоровича Катричка з колгоспу ім. Мічуріна: «Народилася я у Веселому Подолі. Тут пройшли мої дитячі, юнацькі і незабутні шкільні роки. Добре пам'ятаю перший урок німецької мови, викладачем якої з 4 по 10 клас був Федір Тимофійович Левченко. Ми боялися нового, незнайомого предмета, німецької мови, і самого вчителя. Про нього говорили, що він суворий і вимогливий. Але Федір Тимофійович полонив нас чудовою нашою, українською мовою, бездоганним знанням німецької мови, якою володів досконало. Він ніколи не підвищував голос, тактовно виправляв неточності у вимові іноземних слів. Велику увагу на уроках приділяв перекладу, приносив німецькі газети, цікаві журнали. Ми залюбки перекладали тексти. Уроки проходили жваво, цікаво, були насиченими різноманітними вправами, завданнями, унаочненням. А ще Федір Тимофійович мав дуже красивий почерк. Йому доручали виписувати Свідоцтва про середню освіту, грамоти. Це був справжній витвір мистецтва.

Спогадами про війну він не ділився, навіть до Дня Перемоги, тяжким для нього було воєнне лихоліття. Дуже болючими були душевні і тілесні рани. Одного разу ми пішли в колгосп на польові роботи, проріджувати посіви кукурудзи і соняшнику. Очікуючи, поки спаде роса, хлопці весело бігали босоніж по траві край поля. Федір Тимофійович, дивлячись на них, стиха мовив: «Як мені хочеться ось так босоніж побігати по росі, але не можу, бо дуже болять мої рани...»

«У 60-ті роки на Веселоподільський цукровий завод прибули з Германії три німецькі інженера для встановлення і налагодження складного сучасного обладнання, – розповідає жителька Веселого Подолу Віра Іванівна Сірченко. – Для спілкування з місцевими цукроварами, навчання працювати на новому обладнанні терміново був потрібний перекладач. Через райвійськкомат на цю роботу був мобілізований Федір Тимофійович Левченко. Він чудово справлявся з поставленими завданнями. Німецькі спеціалісти були задоволені його роботою, завдяки якій було успішно підготовлено підприємство до наступного сезону цукроваріння. У ті роки серед молоді було популярним листування з ровесниками за кордоном. Учитель познайомив мене з донькою одного з інженерів, Монікою Норман, з якою я листувалася упродовж багатьох років. Це сприяло удосконаленню засвоєння і володіння іноземною мовою».

Подружжя Левченків виростили і дали путівку в життя двом синам. Леонід проживає в м. Южноукраїнськ Миколаївської області. Закінчивши Дніпропетровський індустріальний технікум, працював у Миколаївському профтехучилищі викладачем, готуючи майбутніх електротехніків. Згодом багато років працював на місцевій атомній електростанції інженером-метрологом спеціальної вимірювальної техніки, де працює і зараз попри свої 72 роки.

Тараса з дитинства вабила морська романтика. Закінчивши Веселоподільську школу із золотою медаллю, навчався у вищому морехідному училищі. Дійсну військову службу проходив на підводному флоті, а після був капітаном великого торгового судна.

Федір Тимофійович Левченко закінчив свій життєвий шлях 31 липня 1987 року, проживши лише неповні 64 роки. Похований він на сільському кладовищі у Веселому Подолі разом із дружиною і сином Тарасом.

Висловлюю найщиріші слова вдячності за допомогу у написанні нарису-спогаду про Ф. Т. Левченка Лідії Іванівні Забарі, Валентині Іванівні Ніколайчук, Наталії Сергіївні Іванині, Вірі Іванівні Сірченко, Вірі Анатоліївні Таран і її доньці Олені Василівні, Марії Тимофіївні Левченко і її доньці Галині Іванівні з Веселого Подолу, Тамілі Борисівні Фесенко з Василівки.

Валерій ЗІНЧЕНКО

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!