Одна з вулиць культурної та історичної перлини нашого співучого і мальовничого села Веселий Поділ носить ім’я Артема Меліковича Мкртчяна, що загинув смертю хоробрих у боях за визволення України від німецько-фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.
Про його мужність і відвагу в нерівному бою знає кожний житель Веселого Подолу. Артем народився у 1910 році. Закінчив 10 класів, став працювати закрійником на фабриці модельного взуття «Люкс» у його рідному Тбілісі. Юнак мав із дитинства хист до цього ремесла, обшиваючи всю родину чудовим модним взуттям. На підприємстві, де працював, Артема неодноразово нагороджували цінними подарунками, подяками, грошовими преміями. Юнак мріяв учитися далі, здобувати вищу освіту. Але війна прийшла в його красиве місто-столицю невеликої мирної держави. З перших днів він зі зброєю в руках пішов на фронт, як і тисячі його однолітків, боронити рідну землю і всю Європу від фашистських загарбників. Життя його обірвалося в жорстокому, нерівному бою за Україну, за наше село Веселий Поділ. Його ім’я вічно житиме в серцях українців, вдячних жителів квітучого села на Полтавщині. Одна із сільських вулиць названа на його честь – Мкртчяна.
У минулих роках у школах району, як і по всій країні, проводилась велика пошукова робота спеціально створених туристсько-краєзнавчих експедицій «Краса і біль України» в рамках так званого руху «Моя земля – земля моїх батьків». Напрямок пошуку: «Свята спадщина».
Загін «Пошук» Веселоподільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. на чолі з керівником загону Вірою Іванівною Сірченко і командиром загону Аллою Галкіною одержали завдання від ради історико-краєзнавчого музею школи дослідити і описати бойовий шлях воїна Артема Меліковича Мкртчяна, прах якого покоїться у братській могилі в центрі села на сільському кладовищі. Членами пошукового загону була проведена величезна робота. Розіслано листи у всі відповідні інстанції, у всі куточки колишнього Союзу. Пошук тривав довго. І ось, нарешті, благородна справа увінчалася успіхом. У школу надійшов лист із далекого Тбілісі, аналогічний – на адресу голови Веселоподільської сільської ради Івана Петровича Тулинського такого змісту: «Одержали вашого листа, в якому ви розшукуєте воїна Артема Меліковича Мкртчяна, 1910 року народження. Ви хочете увіковічити пам'ять про мого брата, назвавши його ім’ям одну з вулиць вашого села.
Ми всією родиною дуже зворушені цією звісткою, що пам’ять про нашого брата до цього часу живе в серцях жителів вашого села, району. Ми несказанно вам вдячні за все, що ви робите, за пам’ять, шану, увагу. Цього вся наша сім’я ніколи не забуде, так як ви знову воскресили цим пам’ять про мого брата. Величезне сердечне спасибі і низький уклін вам за все, що ви зробили для нас...
З повагою – Георгій Мкртчян, сестри Артема – Роза і Мері».
Лист-відповідь виконкому Веселоподільської сільради і членів пошукового загону було надруковано на першій сторінці газети «Вечірній Тбілісі» під заголовком «Пам'ять серця».
Як же розгорталися події тих далеких років воєнного лихоліття? Бійці 37-ої армії, які після оборони Києва потрапили у фашистську облогу на лінії фронту Пирятин – Оржиця, не змогли прорвати щільне кільце оточення, багато їх було взято в полон. Серед них був і Артем Мкртчян. Фашисти зганяли військовополонених у табір «Хорольська Яма», або Дулаг № 160, що існував із 20 вересня 1941 року. У 6 з відомих братських могилах покоїться прах від 91,5 до 100 тисяч громадян різних національностей, уродженців міст і сіл колишнього СРСР.
Пізньої осені в непогоду Артем утік із табору. Пробирався вночі болотами, вдень – чагарниками, лісами, дійшовши до села Єньки Хорольського району. У селі було багато німців і поліцаїв. Небезпека чатувала на кожному кроці. Він дійшов до Веселого Подолу. Його увагу привернула працююча техніка на урочищі «Конячий острів», де велося видобування спеціальних брикетів із торфу, на який багата ця місцевість. Затаївся в очеретах. На торфрозробці працювали жителі Веселого Подолу, Паніванівки, Вереміївки під наглядом місцевих поліцаїв-запроданців, які в селах творили звірства, убиваючи, грабуючи, знущаючись із своїх же земляків. Були такі й у Веселому Подолі. Про їхні звірства розповіла мені 91-річна місцева жителька Марфа Кирилівна Долинна, матуся відомого в районі ветерана сільськогосподарського виробництва Василя Миколайовича Долинного.
Працювала в бригаді по торфодобуванню надзвичайно вродлива дівчина Марія Колісник. На її красу задивлялися, милувалися нею. Артем непомітно для сторонніх очей познайомився з Марійкою. Дівчина, щодня йдучи тільки їй відомою стежкою на роботу, приносила Артему їжу: то пляшку молока, шматок хліба, кілька картоплин тощо. Вони покохали один одного.
Швидко минуло спекотне літо 1942 року. Ночі ставали прохолодними, і Марійка вирішила пізньої ночі, в непогоду перевести коханого до себе додому, сховавши його в надійному місці. Артем виходив лише вночі із схованки, щоб подихати свіжим повітрям. Але поліцаї не дрімали. Хтось із місцевих доніс їм, що бачили на подвір’ї Марії Колісник чоловічу постать. Поліцаї Юхим Михасько, який відбув 25-річне покарання в таборах Воркути, його поплічники Микола Щипак, Яременко, разом із старостою села і охороною штабу, що розміщувався в селі, організували облаву. Артем вирішив тікати, маючи при собі наган і набої до нього, а гвинтівка і патрони залишилися у схованці на торфах. Саме туди і побіг у вечірніх сутінках, відстрілюючись. Із табельної зброї він стріляв добре. Кілька запроданців навічно залишилися в болоті. Поліцаї, добре знаючи місцевість, вирішили взяти його в кільце. Артема вбили за кілька метрів від його схованки. Поліцаї заборонили поховати вбитого. Але пізньої ночі робітники захоронили покійника. Уже після війни його останки з почестями було захоронено на кладовищі у Веселому Подолі.
Із документів стало відомо, що Артем Мкртчян був офіцером, командиром Червоної Армії. У складі спецзагону був переправлений через лінію фронту для диверсійної роботи під прізвищем Кобахідзе. Ім’ям сина вірменського народу названо одну з вулиць села Веселий Поділ. На його могилі, до якої не заростає стежина, не в’януть квіти. А у свята, коли зачитують Книгу пам’яті, щоразу звучить ім’я Артем Мелікович Мкртчян.
Валерій ЗІНЧЕНКО
Р. S. Висловлюю щиру подяку за активну допомогу у підготовці матеріалів для написання цієї оповіді жителям Веселого Подолу: Марфі Кирилівні Долинній, Вірі Іванівні Сірченко, Наталії Сергіївні Іванині, Лідії Іванівні Забарі, Володимиру Миколайовичу Коваленку, Ларисі Валеріївні Бондаренко.
Між минулим і сьогоденням – тонка межа. Уроки історії мають стати тим дзвоном, набатом, що спроможний сколихнути і примусити вкотре замислитися: хто ми такі, чого прагнемо, до чого прямуємо, хто нам ворог, а хто дійсно брат. Зараз головне – не зломитися, бути сильними. Тяжкі часи пройдуть. Усе обов’язково буде добре.
Головне – вірити.
