Війна... Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських загарбників – страшна війна, пекуча рана, яка болить і досі чи не кожній родині в Україні.
Воїни-переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі, до останнього подиху, до останньої краплі крові, вистояли і перемогли. 77 років тому земля нашої нині незалежної держави була звільнена від ненависного ворога. Хай не згасає пам’ять про героїв.
Веселий Поділ. Село засноване на початку ХVІІІ століття. Перша його назва Родзянки. У 1743 році Пелагея, дружина Хорольського сотника Степана Родзянки, одержала царську грамоту «На слободу Родзянковскую, поселенную на купленом грунте...» Тих, хто у свій час проживав у Веселому Подолі, побував у ньому, важко навіть перелічити, їх безліч. Село славне своїм минулим. У ньому панує особлива аура, своєрідний природний магнетизм. Недаремно ж у 1883 році князь Олександр Мещерський, штальмейстер двору його імператорської величності, кавалер Георгієвського хреста повного банта, ордена Андрія Первозванного з мечами, учасник багатьох воєн і походів, відомий поет, мемуарист, громадський діяч, промінявши столичне світське життя, об’їхавши пів світу, переїхав на постійне місце проживання у Веселий Поділ, придбав у Родзянка один із його маєтків, перевіз із Москви безцінну родинну картинну галерею та величезну бібліотеку і створив сім’ю, мав дітей, писав залюбки мемуари і вірші, які присвятив Веселому Подолу.
Славне село і людьми, які примножували його славу своєю звитяжною працею, мужньо билися з ненависним ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни...
Про кожного з родини Ковалів, що у Веселому Подолі, можна писати книги, знімати кіно. Вони дійсно цього варті.
У сім’ї Луки Гавриловича і Парасковії Михайлівни було багато дітей. Пройшовши через складні життєві випробування, в живих залишилося п’ятеро – троє синів, Валентин, Валерій, Леонід, і доньки Катерина та Лідія. Їхній батько – потомственний хлібороб із діда-прадіда – до війни очолював один із кращих на селі колгосп, а їх у 1922-1930 роках було аж шість, і не лише у Веселому Подолі, а майже у кожному селі.
Хліборобська справа дісталася у спадок від батька синам Валентину і Валерію, а Леонід обрав професію будівельника, сестрам же доля вготувала найтяжчі випробування.
Із спогадів брата Лідії і Катерини, Валентина Лукича Коваля, прославленого хлібороба колгоспу ім. Мічуріна, механізатора, кавалера ордена Трудового Червоного Прапора, який юнаком пережив окупацію у своєму селі, дізнаюся: «Катя народилася у третій рік Жовтневої революції, у 1920 році, у Веселому Подолі, тут промайнуло її напівголодне дитинство і шкільні роки. Вона мріяла здобути професію медичного працівника, тому після закінчення школи вступила до Кременчуцького медичного училища, яке закінчила у 1937 році. За направленням працювала медичною сестрою в сільській дільничній лікарні. У 1939 році Катя поїхала на новобудову в місто Гурзуф. Працювала і мріяла продовжити навчання в медичному вузі, але на перешкоді стала війна. 28 лютого 1942 року Катя загинула смертю хоробрих при обороні Севастополя».
Щоб дізнатися більше про долю своєї односельчанки, за справу взялися члени туристсько-краєзнавчої експедиції «Краса і біль України», загін «Пошук» Веселоподільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. (керівник загону Віра Іванівна Сірченко, командир загону Алла Галкіна, 1993-1994 роки). Члени загону ставлять перед собою мету: дослідити і вивчити бойовий шлях Катерини Луківни Коваль (на фото), виховувати почуття патріотизму, гордості за односельців, сміливості, мужності, поваги до ветеранів війни, до пам’яті про загиблих. Юні слідопити Алла Галкіна, Микола Галкін, Петро Зоз, Сергій Мазанько, Тетяна Жовтюк, Сергій Кравченко, Олександр Смільський, Ольга Таран, Олександр Сліпаченко, Олена Тилик, Василь Михасько, Наталія Койло, Віра Приходько, Руслан Долинський на чолі з Вірою Іванівною Сірченко виконали величезний обсяг роботи. Налагодили зв'язок із Кримським історико-краєзнавчим музеєм, де зберігаються документи про оборону Севастополя і її учасників. Зустрічалися і записали спогади рідних і близьких людей про Катерину Коваль. Отримали список однополчан Катерини Луківни і розіслали їм листи у різні куточки колишнього Радянського Союзу. Із їхніх листів-відповідей дізналися, що Катерина Луківна Коваль, як медична сестра, була військовозобов’язаною, і направлена на роботу у Гурзуфський військовий санаторій, а 16 листопада 1941 року, у розпал боїв за Севастополь, її направили санінструктором у роту кулеметників, яку очолювала Ніна Онілова.
На світанку 22 червня 1941 року ворожа авіація скинула на Севастополь перші бомби. 10 жовтня 1941 року ворог вийшов на ближні підступи до міста. Почалася оборона Севастополя. 250 днів і ночей билися з переважаючими силами фашистів моряки і червоноармійці. До середини листопада 1941 року фашисти захопили Крим. Оборонявся лише Севастополь.
Командир 54-го Разінського полку Чапаєвської дивізії, майор Матусевич наказав кулеметникам утримувати позиції і знищити ворога в районі хутора Мікензія та вийти в гори. Завдання було складним. Четвертий день ішли запеклі, кровопролитні бої. Фашисти підтягували резерви і рвалися до Північної бухти міста, що знаходилася за п’ять кілометрів від окопів. За цей відрізок української землі разінці за наказом повинні стояти насмерть – ні кроку назад.
Листопад – грудень 1941 року видався важким для радянських воїнів. Ворог потіснив їх шквальним артилерійським вогнем і наступом піхоти. Та ніщо не могло зупинити і здолати захисників міста.
Протягом січня – лютого фашисти готували новий штурм Севастополя. 27 лютого група Онілової, до якої входила і Катерина Луківна Коваль, одержала наказ закрити фашистам шлях до ущелини, де розміщувався госпіталь. Онілова в цьому бою залишилася одна. Про це доповіла комісару дивізії колега Каті, Марія Стефанюк.
– Негайно до кулемета Онілової!» – наказав Каті комісар Мальцев. – Ущелина – єдиний шлях нашого виходу на попередній вогневий рубіж. У ваших, Катю, з Ніною руках і на вашій совісті життя поранених бійців. Іди!
– Біжу, товаришу комісар! Не пропустимо ворога. Клянусь стояти насмерть!
Цей епізод описала по війні М. М. Стефанюк у своєму листі рідним Катерини Луківни Коваль.
Захищаючи небо Севастополя, у нерівному бою з фашистами у червні 1941 року загинув смертю героя чоловік К. Л. Коваль. Вона, ніби відчуваючи небезпеку, востаннє глянула на фото коханого чоловіка, яке носила завжди біля серця...
...Надвечір мороз скував калюжі, пішов густий, лапатий сніг, а коли він перестав, була вже ніч. Це добре, адже сніг рипом під ногами сповіщав про рух на місцевості.
– Прислухайся, – тихо сказала Катя подрузі. – Бачиш тьмяні силуети? – і показала в уполовину, що вела до ущелини. Фашисти обережно і швидко перебігали між деревами все ближче і ближче. Їх було восьмеро. А у дівчат-кулеметниць закінчувались патрони. Онілова наказала вести прицільний вогонь із близької відстані.
До ворожої розвідки залишились лічені метри. Онілова короткими чергами вела вогонь із кулемета, а Катя з автомата. Фашисти впали на сніг. Щільним вогнем «заговорила» ворожа зброя, а дівчата мовчали, щоб вороги не змогли засікти вогонь кулемета Онілової. Перед світанком фашисти відкрили вогонь із кулемета. Помітивши ворожих автоматників, Катя переховалася за каміння. Перша черга її кулемета застала фашистів несподівано. Частина з них замертво впала, а решта зайняла оборону. Кулемет Каті не давав їм піднятися в атаку. Нерівний бій тривав 4 години. Та ось кулемет раптово замовк. Вороги зрозуміли, що закінчилися патрони, і почали сміливіше наближатися до каміння, за яким сховалася хоробра кулеметниця. Катя кинула в їхній бік останню гранату. Вибухом розкидало понівечених осколками і вбитих фашистів. Дівчина витягла наган , у якому залишився один, останній патрон, який готувала для себе, і, скориставшись панікою ворогів, швидко побігла до окопу Онілової. Це були її останні кроки і хвилини життя. Фашисти закидали її гранатами.
Катерина Луківна Коваль, медична сестра і кулеметниця, загинула смертю хоробрих, нескорених 28 лютого 1942 року.
Бойові побратими Катерини Коваль у своїх листах, надісланих слідопитам, ділилися спогадами: «Катя була сміливою, безстрашною, мужньою медсестрою, хорошим і вірним товаришем. Сотні солдатів і офіцерів зобов’язані їй своїм життям» (із листа Марії Лісової).
«Катерина була стійкою, сміливою, – написала в листі рідним Катерини Коваль Клавдія Легостаєва. – Вранці умивалася снігом, чим не могли похвалитися навіть деякі чоловіки».
Хвилюючого листа надіслала до Веселого Подолу і Марія Кучерява: «Катю Коваль пам’ятаю як безстрашну медсестру 54-го стрілецького полку. За грудневі бої 1941 року вона нагороджена орденом Червоної Зірки. Наш полковий хірург Валентина Іванівна Анісімова говорила нам: «Вчіться перемагати у товаришів наших, які були на передовій, вони бачили щодня і відчували на собі жахи та пекло війни». Військовий лікар-хірург мала на увазі Катерину Коваль і Марію Стефанюк, яка теж особисто в листі ділилася спогадами про Катю: «Мені доводилося з Катею їсти з одного котелка. А в час боїв ми були на передовій разом із бійцями. Між доглядом за пораненими вона своїм кулеметом «Максимом» досягала рівня снайперської майстерності, косила фашистів прицільним вогнем...»
Юні пошуковці з Веселого Подолу одержали багато листів, у яких ішлося про нашу славну землячку Катерину Луківну Коваль. Це від Каро Туманяна і Самвела Авакяна з Єревана, Дмитра Волошина з Одеси, Григорія Коваля з Таджикістану, Миколи Весни з Києва (він же голова ради ветеранів-захисників Севастополя) та інших.
Бойові побратими повідомляли, що про Катерину Луківну Коваль написані книги: «Подвиг кулеметниці» (автор Я. Я. Васьковський, однополчанин Каті Коваль, який особисто приїжджав у Веселий Поділ для збору матеріалів для книги, що побачила світ у 1985 році у видавництві «Маяк», м. Одеса); «На бастіонах чапаєвці» та «Ми чапаєвці...» (автор Т. К. Коломієць). Із книг пошуковці і земляки Каті дізналися багато яскравих, захоплюючих сторінок про життя і бойовий шлях односельчанки, навіть про маловідомі широкому загалу факти, про те, що у Каті був син-немовля, якого вона залишила свекрусі і пішла на фронт, щоб помститися фашистам за коханого чоловіка і батька, що загинув на тій проклятій війні, за сплюндровану ненависним ворогом українську землю, за рідних і односельців. У книзі Т. К. Коломійця згадується: «Оставив ребенка у родственников, она (Катя) добилась направления на фронт санинструктором первой пулеметной роты Радзинского полка...»
Кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Поняття жінка і війна – не сумісні. Жінка народжена продовжувати рід людський, берегти родинне вогнище...
А скільки їх полягло смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни, йдучи на захист Батьківщини за покликом душі, велінням серця, почуттям обов’язку, витримуючи всі страхіття воєнного лихоліття, показуючи всьому світу приклади нечуваного героїзму, вистоявши разом із чоловіками і перемігши ворога. Як казала відома світові українська поетеса Ліна Костенко: «Там бій гримить, там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей...»
Серед мужніх захисників рідної землі від фашистів була і наша землячка, кавалер ордена Червоної Зірки Катерина Луківна Коваль із Веселого Подолу.
Валерій ЗІНЧЕНКО
