Мабуть недаремно в народі кажуть – талановита людина, талановита у всьому. Ця коротка фраза звучить як підтвердження цієї незаперечної істини, що це дійсно так і що талановиті люди народжуються в селах. Наша розповідь про надзвичайно талановиту жінку Валентину Вікторівну Шопшу (в дівоцтві Базавлук), жительку Семенівки.
Народилася вона у невеличкому селі Карпиха, підпорядкованому Вереміївській сільській раді, заснованому в сиву давнину на землях місцевих поміщиків Родзянків.
Весь великий рід Базавлуків, з діда-прадіда – хліборобський, сільський, привчений до роботи і пісні. Про них в селі говорили, що вони розумні, «башковиті», за що не візьмуться, все зроблять на совість, швидко і якісно, не шаблонно, а вишукано, дотепно із фантазією.
Батьки Валентини, матуся Ольга Оксентіївна і батько Віктор Степанович, обоє тутешні, родом із Карпихи. Вони на генетичному рівні передали своїм дітям, сину Юрію і донькам Валентині і Наталії все тільки хороше. Їх наука і старання увінчалися успіхом. Усі троє дітей, як і їх батьки щедро наділені добротою, порядністю, ввічливістю, а головне – любов’ю до знань і роботи, веселої вдачі.
Ольга Оксентіївна була неперевершеним кулінаром і кондитером. Щоб замовити їй спекти короваї на весілля, пироги на урочистості і свята, торти на дні народження – стояла величезна черга. А як вона вміла готувати страви всілякі, сервірувала казково столи, мала хист до всього красивого. Мала чудовий голос, гарно співала. Я мав щасливу нагоду слухати пісні у її виконанні, і дуетом Віктор Степанович і Ольга Оксентіївна. ЇЇ сестра багато років співала у знаменитому хоровому колективі Григорія Верьовки.
Валентина Вікторівна, теж успадкувала від батьків і родичів чудовий голос. Вона з успіхом виступала і виступає зараз в художній самодіяльності колишнього Веселоподільського цукрокомбінату. Працюючи на підприємстві стала ініціатором створення разом із Ольгою Дреєвою – головою профспілки цукрозаводу, фольклорно-етнографічного колективу «Подоляни» 12 липня 2006 року, який налічував 13 учасників. Керівником ансамблю була Валентина Вікторівна, а музичний супровід – Валерій Кабачок, який грав чудово на позиченому музичному інструменті. Валентина Вікторівна, придбала за власні кошти неперевершений музичний трофейний баян, привезений ще з війни, з Німеччини.
У 2009 році «Подолянам» було присвоєно високе звання – народного аматорського колективу. В останній день січня цього року на яскравій події – фестивалі «Новорічна коляда» аматорських співочих колективів, району «Подоляни» з великим успіхом виступили захистивши звання «Народного колективу».
Сьогодні, у складі «Подолян» співають сім жінок. Інші шість, через хвороби, через різні обставини залишили колектив. Нині в колективі три Валентини, дві Людмили, Ольга і Світлана. Валентина Шопша – керівник ансамблю. Валентина Денисенко – староста і Валентина Терещенко, Людмила Фурса, Ольга Трембач, Світлана Москаленко, Людмила Луценко. Незважаючи на те, що «Подоляни» співали без музичного супроводу, акапельно, а це дуже складно, а пісні у їх виконанні звучали на високому професійному рівні, як вимагає високе звання – народного. Як кажуть: «обідно, досадно, ну ладно, як у нас все так робиться». Куплений навіть чудовий баян за власні кошти Валентини Степанівни, вже кілька років без баяніста. Це хіба голку в сіні шукати?..
Віктор Степанович, в нашому селищі відома і добре знана людина. 40 років пропрацював він бригадиром взуттєвої ремонтної майстерні в Степанівці був майстром на всі руки.
Валентина Вікторівна із вдячністю згадує покійних батьків, які виховували 4 дітей у любові один до одного, повазі до людей і праці... – «Я була старшого по віку серед дітей», каже Валентина Вікторівна. – «Ми діти дуже любили і поважали батьків, і відповідали взаємністю. Ніколи нас не лаяли, не підвищували голосу. Мир, злагода і пісня панували в сім’ї. Я від народження купалася в піснях, тому так люблю співати. Все найкраще в нас від матуся і неньки».
Валентина Вікторівна людина творча й неординарна. Ще змалку їй хотілося, своїми руками творити щось нове. Вона цікавилася всім. ЇЇ день починався і закінчувався пізно ввечері словами: а що це?, а куди це?, а навіщо це? У простих навколишніх, звичних для інших предметах вона завжди бачила щось надзвичайне, цікаве. Валентина Вікторівна енергійна і життєрадісна. ЇЇ руки не знають спочину, вона завжди у творчому пошуку. Зокрема, займається квітникарством. Уся її квартира заповнена різноманітними вазонами з красивими, рідкісними квітами, а біля господарських приміщень створений нею рукотворно міні-ставок зі справжніми річковими ліліями із різними річковими рослинами. На зиму вона ховає лілії, а їх має трьох кольорів у теплий погріб.
Валентина Вікторівна шиє, в’яже гачком та спицями, вишиває нитками й бісером. Особливо гарно у неї виходить вишивання чоловічих сорочок, яких навишивала синам, зятям та онукам. Вже не один рік вона захоплюється плетінням із газетних паличок, робить соломку. Виходять різні за розміром та формою корзини, вазони та інші красиві речі, які як кажуть вже готові до виходу в світ, майстриня розфарбовує із знанням справи, покриває силікатним клеєм або лаком. Виходить дуже оригінально й неповторно. А ще Валентині Вікторівні подобається виготовляти так звані дідухи із різноманітних колосків та духмяних трав. Традиційно дідухом називали здавна останній обмолочений сніп збіжжя на жнивах був він символом доброго врожаю, миру й злагоди в родині. Кілька таких оберегів, дуже гарних, виготовлених власноруч Валентина Вікторівна подарувала місцевій церкві і краєзнавчому музею.
В ансамблі «Подоляни» всі жінки гарно співають, а ще вони неабиякі рукодільниці, шиють, в’яжуть, красиво вишивають. Всі разом, власноруч виготовляють красиві сценічні костюми.
У минулі роки, коли було неможливо придбати сценічні костюми Валентина Вікторівна виходила з положення. У секондхенді вона була частим відвідувачем. Підбере різноманітні сувої тканин, як професіонал зробить викройки на кожну з учасниць ансамблю і вечорами всі разом сідають за пошиття. Підганяють, щоб все було до ладу. Сценічні костюми виходили, красивими, нарядними, пасували кожній учасниці. Глядачі були у захваті.
Торт або пиріг у Валентини Вікторівни обов’язково такий, який більше ніде не побачити – незвичайної форми та не ординарно зі смаком оформлений. Звичайні консервовані огірки і томати виглядають із банок округлими очима, смішними обличчями ще й усміхненими вустами а інші, різноманітні овочі складені в оригінальні композиції.
Хист до шиття Валентина Вікторівна перейняла від батька. Вдома у нього була швейна машина і Валентина ще малою потайки бралася за шиття. Після закінчення з відзнакою Полтавського спеціалізованого училища отримала диплом кравця 4 розряду з пошиву верхнього одягу для чоловіків, жінок та дітей. 28 років поспіль пропрацювала швеєю Веселоподільського цукрокомбінату. Вона і зараз може полагодити будь-яку швейну машину, що буде працювати бездоганно, краще аніж нова. Таких машинок, до речі сьогодні можна бачити у багатьох оселях, але вони стоять без діла, не приносять користі їх господарям, через те, що ніхто не може полагодити їх. Адже сьогодні майстра вдень з вогнем як кажуть не знайдеш, як і пічника, щоб до пуття а не халтурно покласти: піч, грубу, звичайну плиту.
Спадок – це не лише якась цінна річ інколи достатньо хорошої репутації вашого батька чи матері. І куди б ви не пішли, а вам кажуть що ваші батьки були кращими із людей, то це найвища оцінка всього прожитого життя людського. Добрі слова сказати не складно, але їх потрібно заслужити і лише тоді вони довго житимуть в людських серцях...
Сотні чудових концертів на святах, урочистостях, фестивалях оглядах самодіяльних мистецьких колективів дали «Подоляни». Їх голоси лунали на сценах всіх культосвітніх закладах Семенівщини. Тільки на Сорочинському ярмарку вони виступали 12 разів, отримуючи дипломи, грамоти, подяки за високу виконавську майстерність.
Валентина Вікторівна щаслива мати і бабуся. Вона безмежно любить своїх 4 дітей, двох синів і двох доньок, та найбільше тепла та ласки дістається 9 онукам. Всі вони гарно співають, Назар майстерно грає на баяні. Оля і Анюта грають на фортепіано. Всі троє успішно закінчили Семенівську дитячу музичну школу...
Важко зустріти людину, яка б не співала. Завжди і скрізь людину супроводжує пісня. Тим паче людину – українську, співочу, чуттєву, мелодійну. Де б і коли не злітала з вуст українських пісня – колискова, весільна, журлива, жартівлива, кобзарська, козацька, а особливо – народна, вона хвилює і зачаровує.
Я багато років мав за щасливу нагоду слухати і знати особисто чудову подружню пару Базавлуків – Віктора Степановича і Ольгу Оксентіївну. Нас об’єднувала любов до пісні перелічені вище у їх виконанні звучали неперевершено, а особливо українські народні… Вони зачаровували, навіювали незабутні спогади про наше минуле.
Уявіть собі на хвилинку… Над невеликим українським селом Карпиха, опустився тихий літній вечір. Закінчився ще один трудовий день. Поволі стихає гамір в селі. Карпишани попоравши свою присадибну худобу і птицю, втамовуючи шалену, щоденну спеку, виходять на подвір’я, насолоджуючись прохолодою... Раптом над селом залунала пісня, без музичного супроводу, акапельно, не сполохана, а ніжно вона торкнулася струн душі людської...
– «Ніч яка місячна, зоряна, ясная, видно хоч голки збирай. Вийди коханая працею зморена хоч на хвилиночку в гай...» Пісню змінює інша: – «Вечір надворі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе. В човні дівчина пісню співає, а козак чує, серденько мре. Ця пісня мила, ця пісня люба, все про кохання, все про любов. Як ми кохалися та й розійшлися, тепер зійшлися навіки знов...» Їй на зміну лине весела, жартівлива пісня. – «Несе Галя воду, коромисло гнеться, а за нею Ваня як барвінок в’ється... Галю ж молодая, дай води напитись і на гарне личко дай же надивиться...»
– «Якби ж мені не тиночки та й не перекази, ходив би я до дівчини по чотири рази...»
Співають пісні ці, а їх майже кожного вечора безліч Віктор Степанович і Ольга Оксентіївна. Репертуар в них – вистачить до ранку.
І в кожній пісні за кілька хвилин її звучання, проходить життя людське, її доля, з радощами і печалями... Спогади завжди особливі. Іноді, ми сміємося згадуючи ті дні коли плакали, а іноді – плачемо, згадуючи ті дні, коли сміялися...
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
