Нерідко так буває в житті... Один не розбере, як пахнуть квіти. Другий із гірких трав добуде мед.
Із раннього дитинства дівчинка мріяла бути лікарем-ветеринаром. Безмежна любов до наших чотирилапих друзів малювала в її уяві доброго лікаря Айболіта, що сидить під крислатим дубом і приймає величезну чергу хворих котів та собак.
Назвали ту дівчинку красивим ім’ям – Руслана. Свою мрію дитинства Руся виношувала до тієї пори, коли настав час обирати майбутню професію. Вступні екзамени вона склала успішно, але до конкурсу не пройшла.
Набувши професію маляра, Руслана працювала на будівництві велетня перших п’ятирічок – Кременчуцької ГЕС. Згодом, після закінчення Харківського училища зв’язку, працювала помічником начальника поштового відділення. Ми всі в молодості кудись поспішаємо. Хочемо того, чого й самі не знаємо. Признаємо помилки, але мовчимо, сподіваючись на зустріч із чудесами. Та ніхто не пройде шляхом твоєї долі – тільки ти.
Талант... Кажуть, що це не просто дар від народження. Це потужний ресурс, який чекає на своє пробудження. Призначення людини – не лише знайти свій шлях, свою стежину, намічену долею, а й розкрити потенціал, здатний змінити не тільки власне життя, а й цілий світ навколо. Тому не бійтеся йти за своїм внутрішнім голосом. Адже лише так можна доторкнутися своєї сили й подарувати світло іншим. Розкрийте свій потенціал і світ не зможе його ігнорувати. Секрет життя – бути схожим на квітку: розкриватися й радувати світ.
Руслана розкрила свій потенціал, здійснивши задум, що жеврів, наче іскорка в затухаючому вогнищі, ще з дитинства. На радість батькам успішно закінчила Кіровоградський педагогічний інститут за спеціальністю «учитель фізичного виховання з правом викладання анатомії та фізіології людини». І світ не зміг її ігнорувати.
Це Руслана Яківна Островська – з когорти найдревнішої і найпочеснішої професії, нині учителька-пенсіонерка Семенівської середньої школи №1.
Народилася вона 13 жовтня 1938 року в одному з найдавніших поселень Полтавщини – селищі Градизьк (до 1789 року – Городище), колишнього Глобинського району, розташованому на узбережжі Кременчуцького водосховища, на схилі надзвичайно красивої гори Пивиха. Градизьк сягає своїм заснуванням у сиву давнину, ще за часів Київської Русі, і, вірогідно, був знищений під час навали численних орд хана Батия (кінець 30-х – початок 40-х років XIII століття).
Із середини XIV століття Градизькі землі належали Великому князівству Литовському, а в 1489 році король Казимир IV подарував ці землі Київському Пустинно-Миколаївському монастиреві.
Руслані Яківні пощастило народитися не лише в історичному краї, а й у місцевості, позначеній іменами таких творчих вершин, як Лисенко, Калачевський, брати Майбороди – з одного боку, та Котляревський, Гоголь, Мирний, Гончар – з іншого.
У цій атмосфері, насиченій магією музики, пісні й слова, де в кожного за плечима – від хлібороба до вчителя, від інженера до письменника – стоять могутні традиції, виростала й Руслана.
Саме тут, у Градизьку, народився народний артист України, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка Олександр Іванович Білаш. Це ще один доказ того, що генії й надзвичайно обдаровані Богом люди народжуються у маленьких хуторах і селах. Білаш створив свій власний світ – світ пісень, які звучали, звучать і звучатимуть на всіх континентах планети.
У кожного з нас є своя гора. Хай це буде Говерла, невеликий пагорбок, не зареєстрований картографами, чи просто батьківський поріг, із якого кожен вирушає шукати свою долю. Була своя гора і в Білаша – його улюблена Пивиха. Вона ж стала й горою Руслани Яківни Островської. Не така вже й висока у масштабі планетарному, але саме звідти вони бачили всю красу і велич Дніпра, біленькі хати на обрії, що потопали в зелені садів, і всю нашу Україну.
Цікава й маловідома історія самої гори Пивихи. Понад століття тому на її вершині стояв величавий замок. Тут існувало давнє поселення Пива, яке належало боярам на прізвище Пиви. У другій половині XVI століття на цій горі Пивогородський-Михайлівський монастир заснував свій філіал. Хто не бував на Пивисі, той не бачив усієї величі й краси рідної природи. Я мав за щастя побувати там не раз – і скажу: це вражаюче, захопливе видовище в будь-яку пору року.
Дитинство й юність Руслани Яківни тісно пов’язані з Пивихою. Вона проживала на одній вулиці, поруч із будинком Білашів. Часто випадала нагода зустрітися з Олександром Івановичем, коли він приїздив додому відпочити від гамірної столиці, особливо влітку. Добре знала матір композитора – Білашиху, бабусю Одарку.
Пивиха була місцем проведення багатьох свят не лише Полтавського краю. Сюди приїздили відомі письменники, історики. Адже жителі Городища брали участь у селянсько-козацьких повстаннях під проводом легендарних лицарів степу: Івана Сулими (1635), Павла Павлюка (1637), Якова Острянина та Карпа Скидана (1638). Про ті події нагадують численні кургани – Бабичиха, Лядська та Гостра могили.
Батьки Руслани Яківни теж були родом із Градизька. Мати, закінчивши Кременчуцьке педагогічне училище, працювала вчителькою молодших класів. Батько, здобувши вищу освіту, викладав математику і фізику в одній із середніх шкіл Градизька. Тож не дивно, що вони хотіли, аби донька продовжила педагогічну династію.
Після закінчення вишу Руслана отримала направлення до Закарпаття – у середню школу мальовничого села Ясиня, поруч із горою Говерла. За роки роботи ця школа, де працювала Руслана Яківна, була однією з кращих у спортивно-масовій діяльності.
Вона має перший спортивний розряд із гімнастики, легкої атлетики (біг на довгі дистанції, крос, естафета 4×100 м), стрільби з пневматичної зброї, метання гранати. Неодноразово входила до складу збірних команд району та області. Була призером республіканських змагань із багатоборства комплексу «Будь готовий до праці й оборони».
Руслана Яківна нагороджена медаллю «Ветеран праці», має 39 років загального трудового стажу, з них 35 – педагогічного. Відзначена численними грамотами й дипломами за перемоги у спортивних спартакіадах і турнірах.
У жовтні цього року вона зустріне свою 87-му осінь. Роки не стали на заваді – ветеран і нині веде активний спосіб життя, каже: «Кожен ранок – це початок маленького життя, яке буде тривати цілий день. Впустіть у цей день радість, ніжність, добро, приємні спогади».
Важливою подією в житті Руслани Яківни став 1965 рік. Рано чи пізно кожен зустрічає людину, з якою добре, спокійно, надійно. І тоді вже не має значення колір очей чи зріст – важливо інше: яке місце ти посідав і посідаєш у серці цієї людини.
Кохання – це коли двоє зустрілися випадково, а виявилося, що чекали один одного все життя. Так своє дівоче прізвище Козіна Руслана змінила на Островську. Її суджений – В’ячеслав Михайлович Островський, також уродженець Градизька. Закінчивши навчання у виші й отримавши спеціальність інженера-електрика, він разом із дружиною потрапив по розподілу в далекий і суворий край. Там, де взимку температура опускається до мінус 50 градусів, де сніг сягає по коліна, а села, відрізані від світу, можна дістати лише гвинтокрилом у тиху від заметілі погоду. Молоде подружжя оселилося у селі Соснівка Кіровської області.
Та Руслана Яківна завжди мріяла повернутися в рідну Україну – і в 1974 році ця мрія здійснилася. Вони оселилися в Семенівці: чоловік став головним інженером районних електричних мереж, а Руслана почала працювати у Семенівській середній школі №1.
Руслана Яківна – чудова співрозмовниця. Їй є що згадати, є про що розповісти. «Мабуть, кожна людина, особливо на схилі літ, озирається на свій життєвий шлях... Радію і гарним, і гірким спогадам, адже це і є моє життя», – каже вона.
Часто можна почути: життя, яке попереду, важливіше за те, що вже позаду. І справді – плин часу невблаганний, кожна мить стає минулим, і повернути її неможливо.
– Руслано Яківно, хотів би почути Вашу думку з приводу важливого, на мою думку, питання. Такі поняття, як милосердя, доброта, культура мови... Вони споконвіку були в традиціях нашого народу, передавалися з покоління в покоління, як святиня. Як сталося, що нині вони втратили свою цінність?
– Більшість із нас, звісно, визнає загальнолюдські моральні принципи. Але, на превеликий жаль, багато людей занурені у власні проблеми. Ми збайдужіли до чужого горя. Дедалі частіше девіз звучить так: «Це мене не стосується».
Візьмімо, для прикладу, мову. Це найнебезпечніша зброя. Кажуть, що рана від меча загоюється швидше, ніж рана від слова. А тепер згадаймо: 10-15 років тому чи було так поширене сквернослів’я, як нині? На кожному кроці – відбірний мат, і від дітей, і від дорослих, навіть від жінок. Це жахливо. Діти лаються ще в дитячому садку, у школі... І ці слова чуємо навіть у засобах масової інформації.
Не дозволяй мові випереджати думки. Думай, що говориш. Хороше виховання починається вдома. Тому, шановні батьки, не звинувачуйте школу, якщо дитина не має тих цінностей, які ви їй не прищепили. Хочете виховати хороших дітей – витрачайте на них удвічі менше грошей і вдвічі більше часу.
Звірі, живучи поруч із нами, стають ручними. А люди, спілкуючись один з одним, часом перетворюються на дикунів. На щастя, є ще ті, для кого культура мови, доброта й милосердя залишаються головними життєвими орієнтирами.
Кажуть, діти – це мамині крила. Ліве крило – донечка, поцілунок від Бога. Праве – сини, оберіг від Бога. Так і в мене, – каже Руслана Яківна. – Ліве крило – донька Ірина, 1969 року народження. Праве – сини. Старший син, Ростислав (1965 р. н.), був учасником бойових дій в Афганістані. Закінчив Харківський юридичний інститут, працював слідчим, суддею, прокурором. На жаль, передчасно пішов із життя у віці 48 років через тяжку хворобу. Молодший син, Олег (1977 р. н.), став інженером у «Полтаваобленерго», продовживши професію батька. За два дні до початку повномасштабного вторгнення РФ він добровільно вирушив на фронт. Був на «нулі», на передовій. У тяжкому бою, коли його побратими відбивали танкову атаку ворога, усі вони загинули, а Олега тяжко поранило. За мужність і відвагу він нагороджений бойовим орденом.
Обидва сини виконали батьків заповіт: кожен чоловік зобов’язаний захищати свою землю. Це його святий обов’язок. Руслана Яківна й сама багато років займається волонтерською діяльністю. Щотижня вона пече коржики для наших захисників, а Василь Петрович Голодний допомагає відправляти посилки. У соціальних мережах навіть з’явилося фото з підписом: «Бабусині коржики».
Людина приходить у цей світ, щоб творити добро й залишити по собі добру пам’ять. Хай оживає істина проста: людина починається з добра.
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
