Є люди, які вміють творити красу з найпростіших речей: зі старої футболки, непотрібної кофтини, з кольорових клаптиків, що давно втратили свій первісний вигляд, але зберегли тепло рук. Саме такою творчістю займається моя бабуся Катерина Миколаївна Сахарова – жінка, яка все життя була поруч із мистецтвом, працюючи художнім керівником, а нині з любов’ю перетворює звичайний одяг на яскраві килимки, що дарують затишок оселі. У нашій розмові вона ділиться історією свого захоплення, секретами роботи та внутрішньою філософією, яка робить її хобі справжньою терапією.
– Бабусю, перш ніж поговорити про твоє хобі, розкажи трохи про себе. Де ти народилася, де жила й працювала?
– Народилася я в Абрамівці, у Машівському районі. Життя склалося так, що багато років працювала художнім керівником у Брусівському СБК на Семенівщині. Любила ту роботу – і людей, і творчість. Після цього працювала за різними профілями у колгоспі. А зараз уже живу спокійно в селі Василівка Кременчуцького району.
– Як у тебе з’явилася ідея робити килимки зі старого одягу?
– Та дуже просто. Перебирала одного разу шафу, а там – ціла гора речей, які ніхто вже не носить... Викидати шкода. І згадала, як колись у дитинстві ми плели косички з тканинних смужок. От і вирішила спробувати: нарізала стрічки, сплела косу – а воно так гарно виходить, що захотілось зробити цілий килимок.
– Тобто ти спочатку ріжеш одяг на стрічки?
– Так, беру футболки, штани, старі кофтинки – усе, що має міцну тканину. Ріжу на довгі смуги, а потім із них плету косички, як волосся. Чим довша коса, тим більший килимок можна зробити.
– А що потім робиш із тими косичками?
– Потім беру голку з міцною ниткою й починаю зшивати їх по колу або рядами – залежно від того, який килим хочу. Можна зробити круглий, овальний чи прямокутний.
– Це звучить доволі клопітко. Скільки часу йде на один килим?
– Якщо маленький – день-два, якщо великий – може й тиждень. Бо то ж не заради швидкості. Мені сам процес подобається. Сиджу, плету, думаю про своє – так і час минає.
– Які речі найкраще підходять для таких килимків?
– Найкраще – трикотаж і бавовна. Вони добре ріжуться, не сипляться й рівно лягають у косичку. А ще люблю брати одяг різних кольорів – тоді килимок виходить строкатий і веселий.
– А родині вже дарувала свої роботи?
– Та вже всі по дому мають! І в тебе буде. Рідні навіть просять зробити на замовлення. Але я не поспішаю – роблю, коли маю натхнення.
– Що тобі найбільше подобається в цьому хобі?
– Знаєш, це як терапія. Зайняті руки – спокійна голова. І приємно, що речі, які мали піти на смітник, стають чимось корисним і красивим.
– Що б ти порадила тим, хто хоче спробувати таке робити?
– Почніть з малого. Наріжте кілька стрічок, сплетіть маленьку косичку – і побачите, що це зовсім не складно. Головне – фантазія, терпіння й трохи тепла в руках.
Бабусині килимки – не просто предмети інтер’єру, а маленькі історії, у які вплетено спогади, тепло та любов. І, мабуть, саме тому вони такі живі, яскраві й справжні. Хобі моєї бабусі вчить нас цінувати речі, другий шанс і ту внутрішню гармонію, що приходить разом із роботою власних рук. Натхнення тобі, рідненька, витримки й безмежного задоволення від своєї роботи!
Вікторія ЯРОВА, студентка 4 курсу факультету української філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету
