Як часто в житті можна спостерігати ситуацію, коли хтось, всупереч велінню власної долі, поклику свого серця, визначає для себе єдину мету і невідступно прямує до неї, підкорюючи цьому всі можливі життєві обставини... Інший же – усе життя перебирає десятки професій, часто змінює місце роботи та так до пенсійного віку себе і не знаходить...
Та як приємно усвідомлювати й бачити наяву тих, хто від народження благословенний на благородні земні діяння. Це відомі широкому загалу вчені, винахідники, архітектори, композитори, музиканти, педагоги, артисти або навіть, як кажуть, «прості смертні люди», які все своє життя присвятили обраній професії...
Сьогодні вашій увазі, шановні читачі, представлено життєпис чарівної жінки, яка обрала для себе одну з найдревніших професій планети Земля – професію медичного працівника. І ось про них поетичні рядки: «Багато у світі професій існує, а з них головна лиш одна. Хвороби людські і душі лікує, і назва професії – медична сестра».
Знайомтеся: Тамара Федорівна Коба (у дівоцтві – Бабенко).
І скільки б років тобі не було, завжди хочеться бодай на годинку повернутися туди, в ту зиму, коли матуся знімала з тебе сніг і гріла у своїх найтепліших долонях до болю закоцюблі від морозу руки… Мої думки розділяє і співрозмовниця Тамара Федорівна, жваво підтримуючи розмову: «А запах свіжого хліба з печі… Це не просто аромат, а незабутній на все життя спогад. Дитинство, тепло бабусиних рук і смак справжнього дому».
А справжній її дім – село Мар’янівка, що на Черкащині, де 16 травня 1967 року Тамара з’явилася на світ. Із любов’ю та ніжністю згадує наша героїня свій край: «Мила серцю моя Мар’янівка. У селі залишилися мої найкращі спогади: щирі друзі, дитинство, юність, моменти, які назавжди житимуть у серці. Адже саме тут – ота єдина стежина, звідки все почалося, де проліг мій нелегкий шлях у життя»...
Батько Тамари, Федір Миколайович, – знатний хлібороб, продовжувач славної хліборобської родини, знаний механізатор не лише в рідному краї, а й поза його межами, першокласний водій усіх транспортних засобів. Матуся, Любов Григорівна, усе своє життя присвятила благородній бібліотечній справі. Про те, що книга – джерело знань, Тамара переконалася ще з дитинства. Батьки приділяли єдиній доньці постійну увагу в опануванні знань.
Тамара легко засвоїла читання, вивчивши напам’ять «Буквар», вільно читала літературу для дошкільного та шкільного віку з фондів сільської бібліотеки. Швидко опанувала таблицю множення. Словом, поріг місцевої сільської школи 1 вересня 1973 року вона впевнено переступила, розпочавши похід у країну знань. Із першого по десятий класи була взірцем для своїх однолітків. Брала активну участь у житті школи: навчанні, спорті, олімпіадах із різних шкільних предметів. А ще була однією з кращих капітанів тріумфальної гри КВН у шкільні, а згодом і студентські роки.
Батьки не шукали для донечки «вигідної» професії – були переконані, що вона досягне в житті того, чого сама забажає. Її майбутня професія вимальовувалася ще з ранніх років – у лікуванні «найскладніших» хвороб та їх ускладнень у найчисленніших пацієнтів – ляльок... Разом із подругою Валентиною після успішного складання іспитів вони стають студентками Лубенського медичного училища, фельдшерського відділення. А зі своїм майбутнім чоловіком Тамара познайомилася саме в училищі – вони навчалися в одній групі.
Отримавши дипломи, Тамара й Анатолій прибули за розподілом як молоді спеціалісти до Семенівки. Головний лікар лікарні того часу Іван Михайлович Сень у бесіді з Тамарою був задоволений: на всі його запитання вона давала вичерпні відповіді, а головне – мала велике бажання працювати в лікарні. І вже 1987 року Іван Михайлович «благословив» Тамару Федорівну до колективу невідкладної швидкої допомоги.
Із січня 2013 року, під час реформування всієї медичної системи, відбулися докорінні зміни в роботі невідкладної швидкої допомоги. Сьогодні це КП «Полтавський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Полтавської обласної ради».
Згідно зі штатним розписом кожен працівник іменується парамедиком екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, який пройшов тривалу підготовку й має право працювати 24 години на добу за спеціальним графіком чергувань.
У Семенівці водіями спеціально обладнаної амбулаторії з відповідним оснащенням працюють: О. І. Байбуза, Ю. М. Босенко, О. М. Панченко, О. І. Левченко. Жінки-парамедики: керівник, ветеран праці Т. Ф. Коба, ветерани В. В. Шевцова, Н. І. Пелепас, М. М. Дондоха, І. О. Левченко-Одновол, Н. М. Осташко. Оболонь: В. І. Жежа, І. П. Зоря, П. В. Твердохліб, В. І. Мироненко, Т. В. Василенко, М. Ф. Логвиненко, В. М. Гужва, І. В. Терещенко (на фото – колектив парамедиків).
У цих мужніх і відданих справі людей – сотні врятованих життів. Протягом доби вони не мають права розслабитися, завжди перебувають у постійній готовності, адже кожен виклик – це відлік часу на секунди...
Я бачив, як працюють парамедики Т. Ф. Коба та В. В. Шевцова, – це справді високий професіоналізм найвищого рівня.
Кажуть, що добре серце завжди щасливе. Але правда така: саме добрі серця страждають найбільше, тому що вони сильно вірять, глибоко відчувають і бачать добро навіть там, де його немає…
– Тамаро Федорівно, Ваші колеги кажуть, що у Вас добре серце і добра душа. Ви щаслива жінка?
– Сховаю в посмішці всю свою печаль. Не розповім нікому про проблеми. Скажу, як завжди: «У мене все гаразд». Сама все вирішу, усі складні дилеми. Мене життя навчило йти вперед і свої сльози в посмішці ховати. Щасливою здаватися усім і навіть тоді, коли сумно, – посміхатися. Хоч іноді так хочеться втекти і зняти маску з власного обличчя. І справжньою у це життя прийти... Але мені, мабуть, таке не личить. Сховаю в посмішці всю свою печаль, хоч серце розриває на частини. «У мене все добре, усе гаразд», – повторюю і далі безупинно...
– У народі часто можна почути фразу: «їх звела доля». На моє особисте переконання, доля зустрічає не тих, хто чекає, а тих – хто наважився жити. Якщо ж не судилося, навіть на одній дорозі не зустрінетесь...
– Дійсно, лежачи й на теплій печі, заміж не вийдеш.
– Тамаро Федорівно, як зрозуміти різницю між чоловіком і жінкою?
– Варто подумати про шахи. Король може пересуватися лише по квадрату, а Королева робить усе, що захоче.
– Який найсильніший вчинок для жінки в круговерті життя?
– Любити себе, бути завжди собою – неповторною, неперевершеною і сяяти зіркою серед тих, хто ніколи не вірив, що вона зможе...
– Які б Ви обрали слова, щоб чути їх щодня?
– Цікаве запитання. Це були б слова не «я тебе люблю» і не всі ці ніжності. Я б обрала просте, тихе, але найважливіше: «я поруч – поруч у радості і в горі»...
У березні цього року виповнюється 39 років, як Тамара Федорівна Коба розпочала свою трудову діяльність у Семенівській лікарні.
Якщо хоч раз у житті ти зігрів чиюсь душу і не дав їй пропасти – значить, життя прожито недаремно. А скільки разів за своє життя Тамара Федорівна врятувала людських життів – важко навіть перерахувати...
Я пригадую роки, коли Тамара Федорівна та Анатолій Петрович приїхали працювати в Семенівку. Це була надзвичайно красива пара. Анатолій закінчив Полтавську медичну стоматологічну академію, щоб мати вищу освіту. Життя тільки починалося. І ось пройшло 23 щасливих роки. Вони виховали двох красунь-донечок – Альону і Юлію. Юлія успадкувала професію медика, а Альона – працівник соціальної сфери. А ще Тамара Федорівна бабуся 12-річної Ангелінки, справжнього ангела. Вона – її радість і втіха.
«Мої діти – моя радість, мої крила, моє щастя, моє сонце, моя сила. Вони – мій найцінніший скарб. У них моя любов і продовження, – говорить Тамара Федорівна.
У мирі й злагоді минули прожиті разом роки Тамари та Анатолія. Та лиха доля перекреслила всі мрії і задуми. У 40 років, 2008 року, Анатолій раптово помер – від травм, несумісних із життям.
Усю себе Тамара віддає улюбленій роботі. Професія медика хоч і вважається однією з найважливіших для суспільства, але, на превеликий жаль, сьогодні не вирізняється високою заробітною платою. У медицину приходять не в надії на великі заробітки, а за покликом серця.
Хто у швидкій, а хто – в операційній
Творить свої щоденні чудеса,
У тому велич їх роботи і краса –
Недужого теплом душі зігріти,
Життя чиєсь врятувати кожну мить...
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
