b_385_225_16777215_0_0_images_Visnyk_Semenivschyny_shinkarenko.jpg

Людей завжди цікавитиме місце народження видатних особистостей. І кожне таке село і містечко має свій незбагненний магнетизм. Якщо взяти в масштабах країни, притягує Шевченкова Кирилівка, Довженкова Сосниця, Тичини Піски, Гоголева Василівка, Лисенкові Гріньки, Білаша Градизьк. На нашій славній, благодатній семенівській землі с. Бурбине Миколи Бондаря, Оболонь Віктора Женченка та Івана Перепеляка, Веселий Поділ Миколи Шудрі і Леоніда Глібова, Богданівка Григорія Соколовського, Тарасівка Олександра Наухатька, Карпиха Миколи Ляпаненка, Вереміївка Миколи Шопші, Вербки Олексія Дудника, Очеретувате Василя Гаряги... Завітаймо в село Заїчинці. Воно дало світові Валентина Чемериса і Василя Шинкаренка (на фото). Про нього наша розповідь.

Для нього весь світ починається із Заїчинців і закінчується його рідним селом, довкола нього крутиться, щоб знову повернутися туди ж – «на круги своя». Тут під сузір’ям Водолія, в холодну лютневу пору 1946 року, у хаті, яка дісталася у спадок його батькам від діда Антона, в центрі села народився продовжувач славного козацького роду Шинкаренків, якого нарекли Василем. Тут пройшли його дитинство, юність. Звідси, переступивши поріг хати, малий Василько вперше проторував свою стежину в захоплюючу країну знань. Це був 1953 рік. До цієї події матуся купила йому нові штани, випрасувала білу сорочку і пошила з конопляного полотна торбину з широкою лямкою через плече. У торбину першокласник поклав пару зошитів, Буквар, 20 лічильних паличок із верболозу, олівець і дерев’яну ручку зі сталевим пером. Змахнувши зі щоки непрохану сльозу, матуся перехрестила свого улюбленця, тихо промовивши: «Синок, твій старший брат і сестра через голод і війну не змогли закінчити школу. Обоє тяжко працюють. Ти в мене останній. Учися гарно, слухай своїх учителів. Хай Бог тобі допоможе». Благословіння матері і її напутні слова стали для Василя пророчими, дороговказом його долі. Шкільні роки пролетіли швидко. Василь Шинкаренко став гордістю Заїчинської школи, закінчивши її із срібною медаллю. Юнак поставив собі мету: все в житті здобувати самотужки, не надіючись на сторонню допомогу. Тож вищу інженерну освіту отримав у Київському політехнічному інституті. Мистецтво інженерної творчості і досвід управління науково-дослідними роботами опановував в особливому конструкторському бюро лінійних електродвигунів. Працював інженером-конструктором, заступником директора ОКБ з наукової роботи. Захистив дисертацію доктора технічних наук. У 2001 році отримав атестат професора, а з червня 2012 року Василь Шинкаренко академік Академії наук вищої освіти України, завідувач кафедри електромеханіки НТУУ «Київський політехнічний інститут», винахідник, відомий учений у галузі генетичної і структурної електромеханіки та систематології.

Ще в студентські роки у Василя Федоровича зародилася ідея написати історію рідного краю, села, свого роду, традицій і обрядів, походження назв місцевих географічних об’єктів та навколишніх сіл і хуторів, генеології родоводів, проблем екології села і його довкілля. Поступово ідея почала втілюватися в життя, адже кожен мусить пізнати свій народ і в народі себе. Немає людей-безбатченків, немає роду без поколінь, немає країни без пройденого шляху. За кожним українцем – глибока історична пам’ять. Це ще від батька і матері, простих селян, які вміли кохати, множити, дбати. Вони прищепили синові бентежну любов до рідного краю, села, односельців, до травинки, квітки, до птаха й неба, до стежки, якою йдеш. Від батька і матері, від шкільних добрих учителів передалося Василю трепетне вміння постійно будити в собі цікавість і дивування, не втрачати бодай на мить здатність зачаровуватися неповторністю світу, серцем і розумом осягати його. Усі ці фактори лягли в основу написання Василем Шинкаренком чудової книги «Заїчинська долина». Вона є першим описом майже 400-літньої історії, географії і природи села Заїчинці, одного з найдавніших і найкрасивіших сіл Полтавщини.

Може, хтось здивується: коли ж він устиг? Як це йому вдалося? Відповідь не забариться: інші нарікали, ремствували, захоплювалися демагогією, байдикували, а Шинкаренко розпитував живих свідків, збирав унікальні матеріали, світлини, сидів по архівах – цілеспрямовано і вперто працював. І наслідки його титанічної праці перед нами. Мусимо відмітити: поява книги «Заїчинська долина» стала важливою саме на цьому етапі української державності, української культури. Розповіді Шинкаренка в його книзі  постають під кутом несподіваного й узагальненого бачення реальної дійсності. Книга не просто цікава, а спонукає до роздумів, переосмислення та пізнання. Твір присвячений світлій пам’яті батьків, Федора Антоновича і Ганни Василівни Шинкаренків – потомствених заїчинців, які чесно прожили нелегке земне життя і, незважаючи на тяжку долю, зуміли поставити своїх дітей на ноги, привити їм любов до природи і рідного краю.

Батько Василя, Федір Антонович, народився в липні 1906 року в Заїчинцях. Закінчив 4 класи початкової школи. Мріяв учитися далі, та завадили революційні події. Він постійно займався самоосвітою, мав феноменальну пам’ять. У свої 84 роки читав уривки поетичних творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Шевченка. З перших днів Великої Вітчизняної війни він був мобілізований з односельцями, а їх було 81 призовник лише із Заїчинців, до лав Червоної Армії. Переважна більшість земляків не повернулася додому, загинувши в полум’ї війни. Для Федора Антоновича війна закінчилася у 1943 році. У битві за Дніпро, в якій було задіяно майже 4 млн. військових, протяжність лінії фронту сягала близько 1400 км, у бою за переправу біля села Липове під Кременчуком рядового Шинкаренка було тяжко поранено. Уламок снаряда, що вибухнув поряд, роздробив йому стегно. Далі – операції в польовому шпиталі і знову на фронт у діючу армію. У березні 1944 року батька через інвалідність демобілізували. На його гімнастерці, побілілій від поту і крові, сяяли орден Вітчизняної війни і бойові медалі. Повернувшись у Заїчинці, Федір Антонович працював сторожем у колгоспному саду, на баштані, на фермі. Улітку косив сіно, взимку заготовляв очерет. Як і в більшості Шинкаренків, у нього були золоті руки. Він умів ремонтувати взуття, латав кожухи, клепав коси, сапи, плів із верболозу верші і в’язав ятері, майстерно виготовляв верболозові і очеретяні тини. Домашні меблі та технічний селянський інвентар були виготовлені його руками.

Матуся, Ганна Василівна, 1910 року народження усе своє трудове життя працювала в колгоспі, у ланці, куховарила в тракторній бригаді, працювала птахаркою, дояркою. Не було в селі такої жіночої роботи, яку б вона не виконала швидко і добротно. А які рушники вишивала. Це був справжній витвір мистецтва. Це передалося у спадок і онуці Світлані, доньці Василя Федоровича. Саме від бабусі Ганни Василівни перейняла онука мистецтво вишивки «хрестиком». Її художні твори: ікона Божої матері (вишивка 2009 р.), «Щасливе дитинство» (вишивка 2007 р.) та інші вражають вишуканим колоритом барв і різноманітністю сюжетів. А рукотворний рушник із симетричними композиціями з червоних квітів і чорних листків, із вишитими простими, але дорогими серцю словами «Пам’ять від мами» висить над портретами батьків, написаними Василем Федоровичем, у його робочому  кабінеті. «Дивлячись на мамин рушник, – говорить Василь Федорович, – відчуваєш тепло материнських рук, аромат свіжого хліба, прохолоду проточної річкової води, щебетання ластівок над батьківським подвір’ям і тихий шелест листя на калині біля криниці. Адже вишиваний рушник – це матеріалізований у симетричних орнаментах і квіткових композиціях родовий код, що передається від покоління до покоління і в різних життєвих ситуаціях дозволяє знову і знову звертатися до закодованого в такий спосіб глибокого змісту земного життя...».

Першу спробу написати картину олійними фарбами Василь Федорович зробив у 30-річному віці. Хоча портретний жанр є одним з найскладніших у мистецтві, проте художник-аматор пробував себе в найрізноманітніших жанрах і техніках, які поступово підкорялися йому, від чого він мав величезне задоволення, адже бачив результати своєї роботи. На 70-річчя мами Василь Федорович написав її портрет, а через шість років, до 80-річчя від дня народження тата, написав і його портрет. Ці два портрети під вишиваним рушником були окрасою батьківської хати і викликали захоплення рідних, сусідів, односельців. Після смерті батьків їхні портрети Василь Федорович перевіз до себе в Київ.

У 2006 році портрети «Мої батьки», а також живописні пейзажі Заїчинської долини стали центром експозиції на виставці образотворчого та прикладного мистецтва викладачів, студентів і випускників кафедри електромеханіки Київського політехнічного інституту. Вони також експонувалися перед учасниками 5-ї міжнародної конференції нетрадиційної електротехніки і електромеханіки, яка проходила в Щецині у 2001 році. Відповідно до міжнародного статусу конференції, творчі роботи було надіслано до наукових бібліотек провідних технічних університетів світу, а також передано учасникам конференції, які представляли більш ніж 20 країн світу. Таким шляхом репродукції портретів батьків Василя Федоровича, його пейзажів заїчинської природи і скульптурних композицій із коріння дерев з Кривенківського лісу з коментарями англійською мовою потрапили в Польщу, Росію, Латвію, Естонію, Білорусь, Чехію, Грецію, Угорщину, Німеччину, Швейцарію, Данію, Норвегію, Францію, Іспанію, США, Канаду, Ізраїль, Японію.

Без перебільшення можна сказати, що твори Василя Шинкаренка перейшли помітно межу від художника-аматора до справжнього майстра пензля. Заслуговують на увагу його картини «Бузок» (олія, 1988 р.), «Мамині чорнобривці» (олія, 1988 р.), «Ромашки в квітнику» (олія, 1988 р.), «Золота осінь у Кривенківському лісі» (олія, 1984 р.), «Вид на Заїчинці з Кривенківської гори» (олія, 1986 р.), «Шарунів берег» (олівець, 1986 р.), авторська копія з відомої картини народного художника СРСР Михайла Божія «Думи мої, думи...» (олія, 1978 р.), «Вид із Заїчинської гори на Солониці», «Глибокий яр і глинище» (олія, 1988 р.), багато чудових пейзажів, краєвидів Заїчинської долини. Роботи Шинкаренка просякнуті світлом і неначе прозорі. Червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються. Василь Федорович закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить із надзвичайною легкістю чудові кольорові багатства. Попри всі властивості, його широкій натурі захоплення малярством виявилося чи не найбільшим, воно спонукало митця до зречення інших видів творчості на користь натхненної праці з етюдником і мольбертом. Один американський колекціонер зацікавився, чи можна придбати оригінали чудових живописних портретів Шинкаренка і яка їх вартість. На що Василь Федорович відповів заокеанському збирачу живопису: «Ці твори не продаються».

52 роки минуло від того дня, коли першокласник Василь Шинкаренко переступив поріг Заїчинської школи, і сьогодні він з особливою теплотою і ніжністю згадує своїх учителів: першу вчительку Л. Д. Ярову, С. П. Хвостика, К. Г. Шпирка, Д. Ю. Феденка, М. І. Богдана, Н. І. Ярову, О. Г. Хвостик, А. В. Островську, П. І. Богдана, В. В. Рачкову, С. П. Криська, М. К. Васецького, А. І. Кулика, О. І. Мироненка, Н. Ф Сироту. Кожен з них передавав учням не лише свої професійні знання і вміння, але й частинку своєї душі, надихаючи на вибір самостійного шляху до бажаного, водночас примарного щастя. Часто зринають у його пам’яті епізоди шкільного життя, пригадує всіх однокласників, навіть пам’ятає хто, де і з ким сидів, за якою партою: Галю Бичкову, Любу Левченко, Тамару Хвостик, Світлану Крисько, Миколу Литовку, Олександра Лук’яненка, Станіслава Жихарьова, Лесю Прокуду, Гришу Шинкаренка, Петра Андрущенка, Михайла Гетьмана, Віру Чечуйко, Зою Душно, Ліду Шеремет, Шуру Губаренко, Миколу Тичинського, Василя Дерида, Миколу Самарця, Тоню Облапенко, Івана Ков’яха, Михайла Козленка, Сергія Вештика, з яким просидів за однією партою усі шкільні роки.

Рід Василя Федоровича походить із сивої давнини, купався в горнилі Запорізької Січі. До групи прізвищ козацького реєстру, утворених від назв професій та ремесел, відноситься і прізвище його пращурів – Шинкаренко. У перекладі з німецької слово «шинкар» (шенкен) означає «наливати» і вказує на людину, яка торгувала горілкою або іншими алкогольними напоями. Із прибутків війська  запорізького особливо велике мито давали шинки. Тож саме курінні шинки забезпечували реалізацію важливої статті прибутку. Материнська гілка родоводу утворилась об’єднанням двох давніх  заїчинських родів – Костяних (Веремієнків) і Куликів. Рід Куликів один з найбільших і найстаріших у селі. Він бере початок від козацького реєстру 1649 року. Носії цього прізвища були і серед козацької старшини. Данило Кулик був сотником Бориспільської сотні Переяславського полку, а Кулик Василь був отаманом Користишівської сотні Білоцерківського полку.

Родина для Василя Федоровича – це його святиня. Берегиня родинного вогнища, дружина Тетяна Миколаївна, землячка, родом із Полтавщини, відомий лікар-офтальмолог, яка вже понад 30 років віддала улюбленій справі. Мають двох доньок і двох онуків. Донька Оксана, закінчивши Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, працює в приватній столичній фірмі. Світлана після закінчення сільськогосподарської академії працює економістом. Онук Станіслав закінчив Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут», факультет електромеханіки, магістр. Онучка Аня, закінчивши з відзнакою гімназію, продовжує навчання у Польщі, майбутній економіст-міжнародник.

Василю Федоровичу у лютому наступного року виповниться 70 років. Щодалі, то сильніше тягне його туди, в село, на батьківське дворище, під ті груші, на яких йому в літа парубоцькі витьохкували солов’ї. І щоразу він ловить себе на думці: стежки отчого краю, яким же чар-зіллям вони зав’юнені, якими дивожарами скупані, якими вітрами заворожені, що де б не був, а вони завжди перед очима... За покликом душі Василь Федорович – творець, художник, дослідник історії і топоніміки рідного краю. За фахом – академік, доктор технічних наук, професор, відомий учений. А ще, і це, мабуть, найголовніше, як він сам говорить словами відомого українського письменника, автора багатьох чудових історичних романів, свого земляка Валентина Чемериса: «І залишатимуся до кінця моїх днів на цьому світі не лише українцем, а ще й заїчинцем...».

Валерій Зінченко

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!